Георгій Михайлович Брянцев - Голубий пакет

майже непомітні серед соковитої яскравої зелені трави та чагарникових заростей. На правому фланзі, пружинисто натягуючи довгий поводок, ішла велика сіра вівчарка.

Навкруги стояла тиша і прохолода. Проміння південного сонця, просіваючись крізь сплетіння галуззя, застилало землю веселими світлими латками.

І тільки пташине перегукування та легеньке шелестіння під ногами людей порушували лісний спокій.

Як і розраховувало командування, раптовий наліт радянських бомбардувальників на аеродром і залізничний вузол зчинив такий переполох у горєловському гарнізоні, що можна було непомітно викинути не тільки групу Дмитрієвського, а й цілий десант.

Розвідники приземлились за п'ять кілометрів од тієї галявини, на яку спустилася Туманова, отже, за двадцять кілометрів од Горєлова. Ніч вони провели недалеко від місця приземлення, а вранці почали перевіряти ліс, рухаючись у напрямку до міста.

Дмитрієвський розтягнув групу в ланцюжок так, щоб усі бачили один одного. Він не сподівався виявити щось у районі, порівняно далекому від міста, але, пам'ятаючи поради полковника Бакланова, діяв обережно. Коли за розрахунками до міста залишалося кілометрів дев'ять, а до великої галявини — всього два, від провідника надійшов по ланцюжку знак тривоги.

Сержант Волков, провідник вівчарки, поманив до себе капітана.

— В чому справа? — тихо спитав Дмитрієвський.

— Сліди, товаришу гвардії капітан, — так само тихо відповів той і показав рукою.

У трьох місцях на піщаному грунті чітко вирізнялися сліди: пройшли троє, залишивши відбитки підошов, підбитих підковами і цвяхами.

— А чого ваш Морж так хвилюється? — спитав Дмитрієвський, глянувши на широкогрудого, здоровенного пса. Морж рвався з повідка, шерсть у нього на загривку стояла дибом.

— Людей веде собака, і Морж почув його, — відповів Волков.

— Собака? — перепитав капітан.

— Так точно! — підтвердив Волков. — Ось його слід, — показав він на ледве помітні круглі відбитки, що йшли впереміж із слідами людських ніг. — Рослий собака, видно, вівчарка.

Капітан повів групу по слідах. Вони вели у ліс від шосе, через шість кілометрів круто повернули ліворуч через ярок і ще раз ліворуч. Тепер вони тяглися перпендикулярно до шосе і паралельно своєму початковому рухові.

— Човниковий розшук, — доповів провідник собаки. — Вони когось шукають.

Дмитрієвський дозволив зробити короткий спочинок. Люди перекусили, покурили. Обмінялися думками.

Капітан розбив групу на дві частини. Одну послав по сліду, а другу виставив уперед, паралельно шосе, і залишив у засаді.

За півгодини на місці привалу вже нікого не було.

57

Притулившись до верстака, Чорноп'ятов уважно слухав Туманову.

— Я розумію, Григорію Панасовичу, — говорила вона поквапливо, — не маючи радіо, ми не зможемо викликати й літака. Партизанський загін відійшов з району, зв'язку з ним немає… Залишається єдиний вихід: нести голубий пакет до лінії фронту.

— І ми допоможемо тобі, Юлю, допоможемо. Кинемо всі сили!

— Що ж, давайте діяти, — зробила висновок дівчина.

— Завтра вранці вирішимо все.

— А як же бути з Герцем? — спитала вона.

Чорноп'ятов посмикав вуса, подумав і відповів:

— Я схвалюю твоє рішення. Пиши! — Він висунув ящик верстака й дістав з нього засмальцьованого конверта й аркуш паперу з обпаленим краєчком. З кишені добув огризок хімічного олівця і подав його Юлі.

Поки вона поралася з листом, Чорноп'ятов порозсував під верстаком залізний мотлох, старанно пройшовся віником по розчищеному місцю, розіслав на ньому матрац і своє пальто.

— Ось, — подала Туманова заклеєного конверта.

— Так… Піде як термінове, — зауважив Чорноп'ятов. — Зараз я цю справу організую, а ти, дочко, залазь туди! — І він показав рукою під верстак. Дівчина всміхнулась:

— Уміщуся?

— Житлоплощу можна збільшити, тази й каструлі пересовуються.

Коли Туманова залізла у свою схованку, Чорноп'ятов обклав верстак листами заліза й сказав:

— Вернуся пізно. Відпочивай, Юліє Василівно.

58

Сонце закотилося за обрій і гострими вогненними піками своїх променів встромилося в кучугури темно-димчастих хмар, ніби освітивши їх зсередини. Поступово вицвітали барви неба.

З двох балконів будинку гестапо, оздоблених старовинними ліпними карнизами, стомлено звисали важкі й нерухомі прапори із свастикою.

Один вартовий з автоматом у руках розмірено походжав уздовж фасаду гестапо, а другий непорушно стовбичив біля головного входу.

На майдан, з вузької невимощеної вулиці, піднявши хмару куряви, вилетів мотоцикліст. Зробивши півколо, він підкотив до гестапо, збавив газ, загальмував і зіскочив із сідла. Показавши перепустку вартовому, мотоцикліст подався східцями нагору, промчав коридором і завмер коло масивних високих дверей. Перш ніж постукати, він оправив поясний ремінь, кобуру з пістолетом, підтягнувся.

Ледве він торкнувся пальцями дверей, як почувся високий голос Штауфера:

— Зайдіть!

Мотоцикліст зайшов, виструнчився, клацнув закаблуками і відрекомендувався.

— Є? — спитав Штауфер.

— Так точно, е, пане гауптштурмфюрер! — відказав мотоцикліст, простягаючи сірого, засмальцьованого конверта. — Його приніс листоноша й опустив у проріз!

— Листоноша? — перепитав Штауфер, розпечатуючи конверта з гидливим виразом на обличчі.

— Так точно!

Штауфер прочитав лист, всунув його назад у конверт і кинув на стіл.

— Ідіть! — сказав він. — І покличте до мене штурмбаннфюрера Грундта. Він внизу, у внутрішній тюрмі.

— Єсть покликати штурмбаннфюрера! — повторив солдат і вийшов.

Посмішка скривила тонкі й міцно стиснуті губи Штауфера. Він ще раз взяв у руки конверт і прочитав на ньому напис, зроблений рукою Туманової: «Тут, Цегляна, 38. Роберту Герцу».

Штауфер постукав ребром конверта об стіл і задумався.

Двері розчинилися, і до кабінету зайшов штурмбаннфюрер Грундт у повній есесівській формі.

Погладивши енергійним рухом свою пишну золотаву шевелюру, він без запрошення сів на стілець і сказав:

— Я щойно з лікарні. Шофер у тяжкому стані, й лікар не ручається за його життя. — Грундт ударив кулаком по столику. — Хай йому чорт! Якщо він здохне, я не доберуся до винуватців!

Йшлося про шофера тюремної «п'ятірки», на яку вчинили напад підпільники. В гарячці й поспішності вони не довели справи до кінця: тяжко поранений шофер ще жив, хоч язик у нього вже не повертався і від нього не можна було добитися жодного слова.

— Не нервуйте, пане штурмбаннфюрер! — заспокоїв його Штауфер. — Це не в вашому характері.

В очах у Грундта блиснули злі вогники,

— Хто ж міг уявити, що тоді, як я возився з цією впертою мадам, якісь негідники нападуть на другу машину?

— Не нервуйтесь, — повторив Штауфер. — Я певен, що ви доберетеся до винуватців… Так, так!.. Я навіть більш ніж певен цього. Як я пригадую, Готовцеву доставили сюди «п'ятіркою» і назад повинні були везти «п'ятіркою». А в «шістку» вона потрапила зовсім випадково…

Стілець під Грундтом заскрипів, він подався усім корпусом уперед. Зараз у ньому ніяк не можна було впізнати скромного стажиста Роберта Герца.

— Ви хочете сказати…

— Я хочу сказати, — перебив його Штауфер, — що ті, хто нападав, були твердо переконані, що «п'ятіркою» везуть Готовцеву. А вже вона, напевно, знає