Курт Воннегут - Галапагос

тунелі, адже вона померла. Перше, про що спитав у батька, коли й сам помер, було: «Ти не знаєш, що сталося з мамою?» Адже я повсюди її розшукував, поки не вступив до морської піхоти.

— Чи не мати отам позад тебе? — поцікавивсь я.

Голубий тунель весь час звивався, корчивсь, то стискаючись, то розширюючись, і коли він розширювався, то я нерідко мав змогу зазирнути глибоко всередину. І ось там, коли батько з'явився втретє, я й побачив жіночу постать. Я думав, то матір, але мені знов не пощастило.

— Леоне, я — Найомі Тарп, — мовила до мене та жінка. Це була наша сусідка, що після втечі моєї справжньої матері якийсь час усіляко намагалася мені її замінити. — Авжеж, я місіс Тарп, — знов озвалася вона. — Ти пам'ятаєш мене, Леоне, правда ж? Заходь сюди — так само, як заходив до мене через кухонні двері. Будь гарним хлопчиком; ти ж не хочеш, щоб тебе залишили там ще на цілий мільйон років?

Я ступив ще крок до сопла. «Баійя де Дарвін» перетворилася для мене на фантастичне плетиво павутиння, а голубий тунель — на такий самий реальний і необхідний транспортний засіб, як трамвай у Мальме, що ним я щодня добирався на верф і додому.

Та раптом іззаду, з самої верхівки павутиння — з «воронячого гнізда» «Баійї де Дарвін» — я почув химерні звуки, що їх видавала якась примара: то щось раз у раз вигукувала Мері. Скидалося на те, що вона в нестямі. Слів я розібрати не міг, але голос був такий, наче вона дістала кулю в живіт.

Я мав дізнатися, що вона казала, тож ступив два кроки назад, потім обернувся й глянув угору. Мері плакала й сміялася водночас. Перехилившись через край залізної діжки, так що голова була майже біля ніг, вона волала до капітана на містку:

— Гей, земля! Земля! Хвала Богові! О господи! Земля! Земля!

8

То Мері Хепберн побачила Санта-Росалію.

Капітан одразу ж поведе судно туди, сподіваючись, що острів заселений людьми або хоч тваринами, яких він та його пасажири зможуть приготувати й з'їсти.

Незрозумілим залишалось тільки те, чи буду я поруч, щоб спостерігати подальші події. Ціна, яку я мусив заплатити, щоб задовольнити свою цікавість щодо долі людей на судні, була недвозначна: з'являтися то тут, то там на Землі, не маючи права бодай на умовне звільнення від обов'язків привида, цілий мільйон

років.

Та замість мене рішення прийняла Мері Хепберн, тобто «місіс Флемінг»; її радість у «воронячому гнізді» затримала мою увагу так надовго, що, коли я знов обернувся в бік тунелю, його там уже не було.

І ось тепер я вже відбув вирок тривалістю в тисячу тисячоліть. Я повністю сплатив борг суспільству чи кому там ще. І на голубий тунель знову чекаю щомиті. Я, звичайно, з величезною радістю порину в його пащу. Адже навколо вже давно не відбувається нічого такого, чого б я не бачив або не чув багато разів. Ніхто тут, безперечно, не потягне на те, щоб написати бетховенську Дев'яту симфонію, так само, як і збрехати чи розпочати третю світову війну.

Мати моя правду казала: навіть у найпохмуріші часи в людства завжди жевріла надія.

У другій половині дня — був понеділок, 1 грудня 1986 року, — капітан Адольф фон Кляйст, чиє судно не мало надійного якоря, навмисно посадив «Баійю де Дарвін» на лавову мілину біля самого берега. Він вважав, що коли буде потреба знов вийти у відкрите море, то судно саме зніметься з мілини, як це вже було в Гуаякілі.

Коли він збирався знову вийти у море? Як тільки у трюмі буде повно яєць, олушів, ігуан, пінгвінів, бакланів, крабів та всякого іншого харчу, що його можна тут легко роздобути. Маючи не менші запаси їжі, ніж води та пального, він зможе без поспіху повернутися на материк і підшукати тихий порт, який згодиться їх прийняти. Він відкриє Південноамериканський континент заново!

Капітан заглушив свої вірні двигуни. Це був кінець їхньої вірності. З причин, яких він так ніколи й не осягне, двигуни ніколи вже не запрацюють.

А це означало, що печі, плити й холодильники незабаром вийдуть із ладу — тільки-но вичерпається енергія батарей.

На верхній палубі все ще лежав згорнутий кільцем кормовий трос — ота нейлонова пуповина метрів із десять завдовжки. Капітан зав'язав на ньому вузли, по них вони вдвох із Мері спустилися на мілину, а потім перейшли вбрід на берег, щоб назбирати яєць та набити нижчих тварин, які їх не лякалися. А кошики вони зробили собі з куртки Мері та з нової теніски Джеймса Уейта, на якій усе ще висіла бирка з ціною.

Вони скручували шию олушам, ловили за хвіст наземних ігуан і забивали їх на смерть об чорні камені. Саме під час цієї бойні Мері подряпалась, і безстрашний зяблик-вампір уперше скуштував людської крові.

Убивці не зачіпали тільки морських ігуан, бо вважали Їх неїстівними. Мине два роки, перше ніж вони збагнуть, що не до кінця перетравлені морські водорості в шлунках цих істот — то не лише смачна гостра їжа, вже готова до столу, а й ліки проти вітамінної та мінеральної недостатності, яка доти завдавала їм чимало клопоту. Тож вони поповнять своє меню. Навіть більше, дехто ласуватиме цим пюре охочіше за решту, і такі люди будуть здоровіші, кращі на вигляд — і бажані-ші сексуальні партнери. Так знов запрацював закон природного добору, внаслідок чого тепер, через мільйон років, людські істоти самі вміють перетравлювати морські водорості-без ігуан, яким вони дали спокій.

І це набагато приємніше для всіх.

Люди, проте, ще вбивають рибу, а коли її не вистачає, їдять олуліів, які й досі їх не бояться.

Я міг би пробути тут іще мільйон років, і все одно, певен, цього було б замало для олушів, щоб вони втямили: люди для них небезпечні. Отож вони й досі, як настає пора парування, — я вже казав про це, — танцюють собі й танцюють.

Того вечора в людей на «Баійї де Дарвін» було справжнє свято. Вони їли на верхній палубі, й сама палуба правила їм за тацю, а капітан був шеф-кухарем. Він готував для них смажених наземних ігуан, фаршированих крабами та дрібно посіченими зябликами. Подавав також смажених олушів, фаршированих їхніми ж таки яйцями й политих розтопленим пінгвінячим жиром. Все це — вельми вишукана їжа. Всі знов були щасливі.

А з першими променями вранішнього сонця капітан та Мері знову пішли на берег, узявши тепер