Микола Васильович Гоголь - Огненний змій

не знаю для чого тільки — на ту саму могилу, з якої сипались іскри. Зійшла туди, і почало її мучити: ноги приросли до землі, так що не можна відірвати, щось незриме тягне так, що жили мало не порвуться. На крик її збіглось багато людей з усього поля; але ніхто не знав, чим допомогти їй, а дехто не насмілився близько й підійти. А вона рветься, та мучиться, та кричить так страшно, що волосся догори ставало. Що її тягне вгору, цього ніхто не міг сказати; бачили тільки, що високо в небі щось блищить, як іскорка, й зливається з синявою, й знов блищить; але хто ж міг знати, що це таке? Тільки раптом де не взялась баба, і прибігла засапавшись, і кричить, щоб зняли з дівчини перстень. Кинулись знімати — не знімається. Стара кричить, щоб відрубали їй пальця з перснем, коли хотять урятувати від неминучої смерти. Але хто ж наважиться рубати живу людину? Стали викликати сміливця: один посилав другого, і ніхто не йшов. Тим часом зірочка, що горіла вгорі, спустилась нижче, так, що видно було, що то не зірочка, а довгенький вогник: горить він і виляє своїм хвостом, як в’юн, і спускається все нижче й нижче. Раптом дівчина закричала з страшним виском: «Ой! душу з мене тягне!» і упала мертва. Щось легке, як дим, піднялось від неї вгору, й вогник разом згас. Тоді всі догадались, що то змій витягнув з неї душу. В ту ж хвилину люди зашепотіли, що баба, яка прибігла не знати звідки, дуже подібна на покійну матір тієї дівчини, дехто став сунути назад; глянули — її вже й нема! Невимовний страх обняв усіх людей. Залишивши розкидані на полі снопи, всі побігли в село; вже насилу отямились на другий день, зібрались у полі й поховали її на тій самій могилі, де вона лежала, але хреста священик ставити не дозволив, бо, каже, смерть її сталася від нечистого. І з того часу досі на могилі сиплються іскри й тугий стогін розходиться з могили й носиться як вітер по всьому полю, і пастухи, що ночують там, затуляють вуха, щоб не чути цього стогону.

Костюченко замовк. Всі були ніби зачаровані; ніхто не ворухнувся. Іван, щоб звеселити засмучене товариство, провів рукою по струнах своєї бандури й хотів заграти веселої пісні, але бандура загула так жалібно, що всі перелякались. Поглянули на Марусю — а її не впізнати: бліда, бліда як стіна, дивилась на Івана, а на очах від страху навернулись сльози…

— Якої це ти пісні граєш, Іване? — скрикнула вона, вся затремтівши, й не могла вимовити більше ні слова.

Іван спинився і сам налякався, глянувши на неї.

— Як якої пісні? — сказав він. — Чого ти перелякалась?

— Та це ж не пісня, а слова. Хіба ти не чуєш, що вона каже?

— Що ж вона каже? — стали питати всі.

— Я й сама не знаю, — відповідала Маруся, починаючи приходити до пам’яті; — може, мені здалося так; тільки вона казала страшне…

Але їй не здалося так: всім почувся в цій пісні якийсь страшний голос, і бракувало, може, однієї хвилини уваги, щоб зрозуміти таємничий дзвін віщої бандури.

Стурбовані тим, що бачили й чули, почали всі розходитись з вечорниць. Дорогою всі говорили про змія. Але не було такого гомону й крику на вулицях, як звичайно буває, коли весела молодь вертається додому, і навіть для пісні ні в кого уста не відкривались.

Іван проводив свою Марусю в темний завулок. Бандура, що висіла в нього за плечима на ремені, часами чи від вітру, чи чіпляючись за що, подавала протяглі, тихі звуки, але так сумовито, що Маруся не могла їх спокійно слухати і просила Івана залишити свою бандуру на вулиці, запевняючи, що її ніхто не візьме, бо всі знають, чия вона. Іван повісив свою віщу бандуру на яблуні, що висунулася з густого садка й простягнула гілля над усією дорогою, й провів збентежену Марусю до самої її хати, до низеньких дверей з запорожцем у червоних штанях. Нічого не сказав він їй, прощаючись; тільки зітхнув, поцілувавши її, і пішов не обертаючись. Але бандури вже не було. Іван кинувся шукати її, обійшов кілька разів завулок: нема — ніби злий дух заніс її! Наслухавшись і надивившись в цей вечір стільки незвичайного, Іван витлумачив собі й пропажу бандури як недобрий знак. Йому стало страшно під похмурою тінню навислих з обох боків садових дерев, і, не обертаючись, він побіг додому.

Нерано другого дня прокинулась Маруся; прокинулась і гірко заплакала. Недобрий сон приснився їй; журно й тяжко їй на душі, і коло серця ніби оповилась змія. Це було на самого Спаса. Вся сім’я Чайчина пішла до церкви, не пішла тільки Маруся: вона не може ні молитися, ні шукати в кого-небудь поради; вона сама не знає, що з нею робиться. Як нудно! Як журно! Куди подітися від туги? Піти хоч у садок.

У садку в Марусі темно й холодно: ніхто не знає, коли насадили старі груші й яблуні, що розкинули там своє віття, і товсті стовбури їх струхлявіли й похилились, і кожної хвилини можна було чекати, що вони впадуть. Але нема старішого в усьому садку дерева, як дві липи, що стоять, як спускатися до ставка. Під тими липами і в найяснішу погоду темна ніч; а холод такий, як у камінному склепі.

Туди пішла Маруся, немов хотіла в їхньому холоді остудити гаряче своє серце і в темряві сховатися від самої себе. Раптом щось заступило їй дорогу. Дивиться — величезна скриня з відкритим верхом, а в скрині тій повно золота. Промінь сонця, пробравшись крізь темну зелень листя, падав на блискучі червінці і, відсвічуючи від них, розкидався яскравими іскрами; а золото, що його не торкнувся промінь, горіло тускло, як жар під пепелом, мигтіло в очах безкраїми відбитками й здавалось напівпрозоре.

Здивована відійшла Маруся назад і подумала спершу, що це сон. Але коли отямилась і переконалась, що це не вві сні, в її душі народилось враз непереможне бажання забрати цей скарб, і вона забувши навіть перехреститися, кинулась до скрині, сама не знаючи, навіщо їй стільки золота; раптом чує вона чийсь голос: «Скарб цей не ввесь тобі; візьми тільки три рази, скільки захопиш руками». Голос той був такий самий, яким заговорила на. вечорницях бандура, але на цей раз він не пройшов