Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

плювати в повітря, намагаючись роздивитися при світлі місяця, куди летить слина.

— Добре надудлився, — зауважив Уленшпігель, — чуєш, навіть і плює через силу.

Тим часом солдат, досить наплювавшись і надивившись на свою слину, знову простягнув руку по флягу. Знайшовши її, він припав ротом до шийки, задерши голову, перехилив флягу, постукав по ній, щоб віддала йому все до краплі, і почав ссати, як дитина материну грудь. Видудливши все, він змирився з долею, поклав флягу біля себе, голосно вилаявся по-німецькому, знову кілька разів плюнув, похитав головою і заснув, щось невиразно бурмочучи.

Уленшпігель, знаючи, що цей сон триватиме недовго і що його треба зробити міцнішим, поліз у дірку в живоплоті, узяв флягу і віддав Неле, яка налила в неї повно горілки.

Ландскнехт хропів на всі заставки. Уленшпігель знову проліз у діру в живоплоті, поставив повну флягу йому між колін і, вернувшись назад, став з Неле чекати, що буде далі.

Відчувши прохолоду від фляги з горілкою, солдат прочумався і першим ділом захотів довідатись, що воно там таке холодне.

Нюхом п’яниці він відчув, що це може бути тільки повна фляга, отож і простяг руку по неї. Уленшпігель і Неле бачили при місячному сяйві, як він струснув флягу, щоб упевнитись, чи там що булькає, покуштував, зареготався здивовано — яким це чудом фляга стала знову повна, — ковтнув трохи, потім хильнув добре, поставив на землю, знову взяв і почав дудлити.

Потім загорлав:

Коли Маан завітає,

«Любий», — пані Зее скаже…

По-нижньонімецькому пані Зее — це море, вона дружина владаря Маана. А Маан — це місяць, господар над жінками.

Отже, він співав:

Коли Маан завітає,

«Любий», — пані Зее скаже,

Свого мужа привітає,

Вина йому наливає,

Коли Маан завітає.

Вона із ним п’є-гуляє,

Вона його обіймає,

А нап’ються, наїдяться,

Вона спати з ним лягає,

Коли Маан завітає.

Якби мене моя мила

Так вітала, так гостила

Та кохала моя мила,

Коли Маан завітає.

Отак, то п’ючи горілку, то горлаючи пісню, він і заснув, і не чув, як Неле сказала: «Вони в горщику за заслінкою в комині», — не бачив, як Уленшпігель проліз крізь повітку в кухню, відсунув заслінку в комині, знайшов горщика з червінцями, вернувся на подвір’я до Катліни і сховав гроші за цямрину в криниці, — знаючи добре, що як і будуть шукати, то шукатимуть у хаті, а не надворі.

Потім вони вернулись до нещасної Сооткін, яка все сумувала і, плачучи, примовляла:

— Мужу мій, нещаслива дружино моя!

Уленшпігель і Неле сиділи біля неї до самого ранку.

72

Другого дня borgstorm гучно почав скликати суддів до Vierschare.

Сівши на чотирьох лавах навколо дерева справедливості, вони почали знову допитувати Клааса, чи й далі триматиметься він своїх єретичних поглядів.

Клаас здійняв руки до неба:

— Господь Ісус Христос бачить мене з високості, — сказав він. — Христос просвітив мене своїм світлом в ту хвилину, коли народився син мій Уленшпігель. Де-то він тепер, бідолаха? Сооткін, дружино моя вірна, чи переживеш ти це нещастя?

Потім, глянувши на липу, він гнівно вигукнув:

— Бурі й суховії! Краще б ви знищили всі дерева на рідній землі, аби тільки не бачити, як засуджують на смерть у вашому холодку свободу совісті. Де ти, сину мій Уленшпігелю? Я був неласкавий до тебе. Панове судді, змилуйтесь наді мною, судіть мене так, як судив би наш Господь Бог милосердний.

Всі, хто чув його, плакали, крім суддів.

Потім Клаас запитав, чи може сподіватися на помилування:

— Я завжди працював, мало заробляв, був добрий до бідних і привітний до всіх. Я покинув лоно римської церкви, слухаючись Духа Божого, що овіяв мене своєю благодаттю. Нічого не благаю, лише одного: замініть спалення довічним вигнанням з Фландрії, бо це також дуже важка для мене кара.

Всі присутні закричали:

— Будьте милосердні, панове судді, змилуйтесь!

Тільки Йост Грейпстювер мовчав.

Суддя дав знак усім присутнім мовчати, оголосив, що закони забороняють просити помилування єретиків. Але якщо Клаас зречеться своїх єретичних поглядів, то замість спалення його повісять.

Гомін пішов у народі:

— Хоч вогонь, хоч мотуз — все одно смерть!

Жінки плакали, а чоловіки глухо й гнівно гомоніли.

Тоді Клаас промовив:

— Я не зрікаюсь нічого. Робіть з моїм тілом, що підкаже вам ваше милосердя.

Тоді канонік з Рене Тітельман вигукнув:

— Нестерпно бачити, як такий єретичний хробак піднімає голову перед своїми суддями. Спалити його тіло — це скороминуща кара. Треба врятувати його душу і на тортурах примусити його зректися своєї облуди, щоб не давати народові небезпечних прикладів, як умирають, не розкаявшись, запеклі єретики.

Тоді жінки заплакали ще голосніше, а чоловіки вигукнули:

— Коли він признався, то скарайте, нащо ж мучити!

Суд ухвалив, що оскільки закони не приписують у таких випадках тортур, то їх нема чого застосовувати до Клааса.

Коли йому ще раз запропонували зректися своєї єресі, він промовив:

— Не можу.

Тоді, на підставі указів, Клааса визнано винним у симонії[116], бо він продавав індульгенції, в єресі та переховуванні єретиків, і за те його присудили до спалення перед будинком ратуші.

Тіло його буде прив’язане до ганебного стовпа два дні, щоб було повчальним прикладом для інших, а потім буде поховане там, де ховають страчених.

Трибунал присудив донощикові Йосту Грейпстюверу, ім’я якого не було назване, п’ятдесят флоринів з першої сотні і по десять з кожної наступної зі спадщини, що залишиться після Клааса.

Вислухавши цей присуд, Клаас звернувся до старшини рибників:

— А ти, мерзотнику, що понадився на мізерний гріш і щасливу жінку зробив удовою, а веселого сина — бідолашним сиротою, ти сконаєш злою смертю.

Судді не боронили Клаасові говорити, бо всі вони, крім Тітельмана, глибоко зневажали донощика.

А той аж зблід від сорому й гніву.

Клааса відвели назад у тюрму.

73

Уленшпігель, Сооткін і Неле довідалися про вирок другого дня, напередодні страти.

Вони попросили суддів пустити їх до Клааса у тюрму. Уленшпігель і Сооткін дозвіл дістали, Неле було відмовлено.

Увійшовши в тюрму, вони побачили, що Клаас прикутий до стіни довгим ланцюгом. Було вогко, і тому в грубці жеврів невеличкий вогник. Бо закони й звичаї Фландрії приписували лагідне поводження з приреченими на смерть, дозволяли давати їм хліб і м’ясо, а то й сир і вино. Але зажерливі тюремники часто порушували закон і з’їдали найсмачніші кусні з того, що належало бідолашним в’язням.

Клаас, плачучи, обійняв Уленшпігеля й Сооткін, але в нього першого висохли