Шарль де Костер - Легенда про героїчні, веселі і славетні пригоди Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах

короля, які справедливо карали єресь як образу величі Божої і людської, він тим самим вивергав на них хулу. Коли гість наївся, донощик чув, як Клаас вигукнув: «Бідний Йосте, хай Бог упокоїть тебе в лоні своєму, жорстокі ж вони були з тобою!» Таким чином він обвинуватив і самого Господа Бога, припускаючи, що Господь може брати на небо єретиків. Клаас раз у раз говорив: «Мій бідний брат!» А чужинець, мов несамовитий, увійшовши в запал, наче протестантський проповідник, вигукував: «Впаде великий Вавилон — римська блудниця — і стане він кублом демонів і оселею всякої нечисті!» А Клаас усе повторював: «Кати жорстокі! Бідний мій брат!» Чужинець розводився далі: «Бо ангел візьме камінь завбільшки як жорно, і ввергне його в море, і скаже: «Отак буде повалений великий Вавилон, і більше ніхто його не знайде». — «Пане мій, — сказав Клаас, — уста ваші повні гніву. Але скажіть мені, коли ж прийде царство, в якому мирні люди спокійно житимуть на землі?» — «Не прийде до того часу, — відповів чужинець, — поки триватиме влада антихриста, тобто папи, ворога всякої істини». — «Ах, — мовив Клаас, — ви говорите без усякої поваги до нашого святого отця. Він, напевне, не знає, які жорстокості творяться над бідними реформатами». Чужинець відповів: «Як же не знає, коли він сам дає накази про арешти і виносить присуди, які імператор, а тепер король, виконує вельми радо, бо майно страчених конфіскується на його користь. Ось чому особливо охоче звинувачують в єресі багатих». Клаас відповів: «Подібні чутки ходять і у Фландрії, і треба цьому вірити. Кожна людина може повадитись на таке, бо має слабку вдачу, хоч би навіть і сам імператор. О мій бідний брате!» Таким чином Клаас заявив, що його величність переслідує єретиків з ницої жадоби зиску. Гість збирався ще й далі розводитись про такі речі, але Клаас зауважив: «Будь ласка, добродію, не говоріть при мені таких слів, бо як хто почує, то лихо мені буде».

Тут Клаас пішов у льох і приніс глечик пива. «Піду зачиню двері», — сказав він потому, і донощик не чув більш нічого, бо мусив хутко тікати з сіней. Коли настала ніч, двері відчинилися знову, і гість вийшов, але негайно вернувся і, постукавши, сказав: «Клаасе, я змерз і не знаю де переночувати. Пусти переночувати до себе. Ніхто не бачив, як я до тебе входив, місто безлюдне». Клаас впустив його, засвітив ліхтаря і повів єретика по сходах на горище в невеличку комірчину, віконце якої виходило в поле…»

— Ніхто ж інший не міг це донести, тільки ти, мерзенний рибнику, що в неділю стовбичив на порозі свого дому і прикидався, ніби дивишся, як літають ластівки в повітрі!

І Клаас показав пальцем на Йоста Грейпстювера, старшину рибників, що саме виткнув свою пику з натовпу.

Рибник злісно посміхнувся, побачивши, що Клаас тим самим зрадив сам себе. А весь народ — чоловіки, жінки, дівчата — загомоніли поміж собою:

— Ой бідолаха, за ці слова він заплатить життям.

А писар, читав далі:

— «Єретик і Клаас говорили цілу ніч, та й ще шість ночей поспіль, протягом яких видно було, як чужинець робив різні жести, ніби комусь погрожував, когось благословляв, здіймав руки до неба, як і всі єретики. Клаас, здається, був одної з ним думки. Протягом цих днів, вечорів і ночей вони, безумовно, ганьбили святу месу, сповідь, індульгенції і його величність короля…»

— Ніхто цього не чув, — вигукнув Клаас, — і не можна обвинувачувати отак без свідків!

А писар сказав:

— Ну то чули інше. Коли гість вийшов від тебе на сьомий день о десятій годині, як уже смерклося, ти провів його до межі Катліниного поля. Тут він запитав у тебе (при цих словах суддя перехрестився), що ти зробив з поганими ідолами[114], тобто образами Богородиці, святого Миколая і святого Мартіна. Ти відповів, що розбив їх і вкинув у колодязь. І таки справді минулої ночі уламки знайшли у твоєму колодязі, і ці уламки ми бережемо в катівні.

Ті слова видимо вразили Клааса. Суддя запитав його, чи може він сказати щось проти цього? Клаас заперечливо похитав головою.

Тоді суддя знову запитав його, чи не хотів би він зректися своїх блюзнірських думок, що призвели його до знищення образів, а також до згубного потьмарення, в якому він вирікав хулу на Бога великого і на його величність короля.

Клаас відповів, що тіло його належить королю, але сумління — Христові і в законі його він хотів би жити.

Суддя запитав, чи цей закон — той самий, що і в нашої матері церкви. Клаас відповів:

— Закон цей у святому Євангелії[115].

На запитання, чи визнає він папу намісником Бога на землі, він відповів:

— Ні.

На запитання, чи вважає він за гріх поклоніння образам Божої Матері і святих угодників, він відповів, що це ідолопоклонство. Коли ж його запитали, чи визнає він, що сповідь добра і спасенна річ, він відповів:

— Христос сказав: «Сповідайтеся один в одного».

Він відповідав мужньо, а проте здавалося, що в глибині душі був зляканий і пригнічений.

Як вибило восьму годину і настав вечір, судді пішли, відклавши остаточний вирок на завтра.

71

А в Катліниній хаті Сооткін, мов несамовита, плакала гіркими сльозами. Вона безперестанку повторювала:

— Мужу мій! Бідна дружино моя!

Уленшпігель і Неле з глибокою ніжністю обіймали її. Вона пригортала їх до себе і мовчки плакала. Потім дала їм знак залишити її на самоті. Тоді Неле сказала до Уленшпігеля:

— Залишмо її, коли вона так хоче, і підемо врятуємо гроші.

І вони обоє вийшли. Тоді Катліна завертілася біля Сооткін, водно зойкаючи:

— Пробийте дірку, хай душа вийде!

Сооткін, втупивши в неї невидющий погляд, дивилась і не бачила її.

Оселі Клааса й Катліни стояли впритул одна до одної, тільки перед оселею Клааса був садочок, а перед оселею Катліни засаджений квасолею городець, що виходив на вулицю і був обгороджений живоплотом, в якому Уленшпігель і Неле, ще дітьми бувши, зробили діру, щоб ходити одне до одного.

Уленшпігель і Неле, прийшовши на город, побачили солдата-вартового — він крутив головою і раз у раз плював у повітря; плювки падали йому на груди. Біля нього лежала обплетена лозою фляга.

— Неле, — мовив нищечком Уленшпігель, — цей солдат хоч і п’яний, та не по саму зав’язку. Треба його ще підпоїти. Тепер ми тут господарі. Візьмемо флягу.

Почувши їхні голоси, ландскнехт повернув до них обважнілу голову, пошукав свою флягу і, не знайшовши її, почав знову