Таня Малярчук - Звірослов

Жанка грубо накладає на повіки голубі тіні «Ruby Rose», а потім фарбує вії чорною тушшю. Ця туш уже давно не зберегла на упаковці назву виробника. Вона була куплена на початку вісімдесятих Жанчиною матір’ю, а потім перейшла у спадок до Жанки разом із косметичкою.

- Завтра треба купити лак для волосся. Подивися - волосся як водорослі. Зроблю начос і налакуюсь. А може, навіть загляну до перукарні. Хоча ні, спочатку до стоматолога.

Жанка шкіриться, і в дзеркалі з’являється не дуже густий кривенький ряд передніх Жанчиних зубів.

- Так, до стоматолога в першу чергу.

Ірма Іванівна загадково підморгує Жанці з-за прилавка з морозивом. Видно, що в неї сьогодні гарний настрій. Вона весела. Вона хоче говорити.

Жанка, як завжди, сидить на лавці з картонною коробкою пиріжків. Між ними з Ірмою Іванівною метрів три-чотири. Відстань мізерна як для тих, хто хоче поговорити.

- А ми з тобою, Жанка, і не конкурентки зовсім, - починає Ірма Іванівна, - ти продаєш пиріжки, я - морозиво. На вокзалі це два основні продукти - пиріжки і морозиво.

Жанка киває. Їй зараз байдуже до законів ринкової економіки. Жанка марно вдивляється в натовпи пасажирів Укрзалізниці, які снують довкола в очікуванні на чергову електричку. Його ніде нема. Може, захворів? Але чому саме сьогодні, коли Жанка готова до рішучого кроку?!

- А ти так необично виглядиш, Жанка, - ніби між іншим зауважує Ірма Іванівна.

- Чого необично? - удавано дивується Жанка. Їй приємно. Вона вже давно чекала від Ірми Іванівни комплімента.

- Ну, губи намалювала, очі, юбка в обліпон…

- Та так - молодість згадала, - скромно відповідає Жанка і в наступну мить завмирає.

З адміністративного корпусу миронівського вокзалу виходить він.

Жанка за звичкою хотіла було швидко опустити голову, щоб ніхто не помітив, як вона витріщається на чергового по вокзалу, але передумує. А що тут такого? Хочу і витріщаюся, думає Жанка. Вилуплююся скільки влізе і на кого влізе, і це моя справа. Вокзал ніхто собі не приватизував.

Її розфарбоване лице сяє. Він іде просто сюди. Уніформа вигладжена, черевики начищені, сорочка під робою біла-біла. За плечем теліпається гучномовець. З кишені стирчать два прапорці.

Який він гарний, думає Жанка. Десь унизу живота зводить судомою від надмірної напруги. Жанка червоніє. На короткі півсекунди вона дозволяє собі уявити з ним інтим, і кров шугає по тілу зі швидкістю світла.

Дякую тобі, Боже.

Напевно, купить пиріжок, думає Жанка, це єдиний спосіб розпочати розмову.

Жанка вовтузиться в коробці з пиріжками, готуючись простягнути йому найліпший з усіх, що є, найпахучіший, найгарячіший. Чує десь зовсім поруч його голос.

- А дай-но мені, Ірма, морозиво, але таке, щоб справжній пломбір!

Жанка від несподіванки підстрибує на лавці. Коробка з пиріжками перекидається. На неї ніхто не звертає уваги.

- Пломбір треба заслужити, Ваня, - Ірма Іванівна кокетливо підсміюється.

- Скажи як, сонце.

- Ну, для початку запроси мене в кафе.

- Не вопрос. Коли?

- Після дождічка в четвер!

Він бере в Ірми Іванівни справжній пломбір і відходить до платформ. Ірма Іванівна замріяно дивиться йому вслід.

- Який мужчина…

Жанка не ворушиться. Перекинута коробка з пиріжками продовжує валятися в закам’янілих Жанчиних ногах.

- Як він тобі, Жанка? - питає Ірма Іванівна.

- Хто?

- Ваня.

- Ваня?

- Ну, черговий по вокзалу, - Ірма Іванівна нервується. - Тільки не кажи, що ти не знала, як його звати?! Странна ти, Жанка. Скільки років тут продаєш свої пирожки і зовсім не цікавишся людьми, яких бачиш кожен день. Так не можна жити. Дєйствітєльно, ніби звір у норі.

- Я знала, як його звати, - каже Жанка.

- І як він тобі?

- Ніяк.

Ірма Іванівна обпирається ліктями на прилавок з морозивом.

- Він мене хоче, це видно, але я ще не знаю, чи відповідати на предложеніє.

- Чого?

- Якийсь він аж задуже. Безупрєчний, як кажуть росіяни. З таким не буде легко. Надієшся, а потім облом.

Годинник на вежі вокзалу вибив другу годину по обіді. Захмарилося.

- Ненавижу май, - каже Ірма Іванівна. - Зараз буде гроза, от побачиш. Змокнемо тут до трусів.

Ірма Іванівна зачиняє холодильник з морозивом.

- Ти, Жанка, як хочеш, а я йду в магазин, перебуду грозу там.

Жанка сидить на лавці.

Звіюється грозовий вітер. Дощить. Перші краплі падають Жанці на розфарбоване обличчя.

«Надієшся, а потім облом, - повторює Жанка слова Ірми Іванівни. - Надієшся, і облом».

Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.

2

Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.

О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.

- Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.

- Щось сталося? Снилися ужаси?

- Дьоргало під ребрами. Що би це значило?

- Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.

- Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!

Жанка не має що сказати.

- Може, мине?

- Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?

- Нє.

- Цікаво, як воно виглядає? Балєт…

- По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.

Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.

- Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.

Жанка збирається рушати на вокзал.

- Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.

- Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.

- З тобою і поговорити можна про всяке…

Жанка всміхається.

- Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.

- Два пирожки.

- Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.

- Жанна, ти навіть не подивишся на мене?

Жанка злякано підводить голову.

- Юра? Що ти тут робиш?

- Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?

- Ще ні. Кудись їдеш?

- Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?

Жанка простягає Юрі його пиріжки.

- Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?

- Не твоє діло. Дай мені спокій.

- Хочу з тобою потолкувати,