Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

РПК. Я від несподіванки мало не впав, а Оксана заверещала та притислася до мого плеча. Чорт! Я таки влучив у цю шину, і білі, колись нові туфлі якимось чином замкнули всі вольти. “Га-га-га-га-гах”.

- Чорт!

Не щастить, так не щастить.

Я потягнув свою бідолашну супутницю далі. Дівчина вже відверто висіла на моїй руці.

- Ну ще трошки, ще трошки… - умовляв я.

Той, хто будував метро, був вельми розумний, бо в центрі міста станції стояли одна за одною майже поруч. І скоро на обрії з’явилася світлова пляма.

- Слава Богу!

Останні метри я вже майже ніс свою супутницю.

- Ну давай, ну давай…

Я вийшов на світло і обережно, щоб знову не трапити на вольти, підняв дівчину та поставив на перон. Вона нерозуміюче оглядалась.

- Приїхали, - сказав я, вистрибуючи нагору, - тут наче нічого не горить.

Ну й вигляд у нас був! Я тихцем озирнувся і подивився у велике люстро, що біля голови поїзда. Сукня дівчини перетворилася на брудну драну ганчірку, та й сам я, хоч нічого і не порвав, все одно потребував добрячого прання. Ну і, звичайно, всі заозирались, коли ми вийшли з закутка і попрямували до ескалаторів - ще б пак, таке видовисько. Ці ідіоти ще не знали, що діється на станції поруч.

- Диви! Диви!

- Ого!

Я підхопив Оксану під руку і швидко потягнув уперед. Щоб не зважати на бевзнів. На ескалаторі всі тислися від нас до поручів. Нічого, нічого, їдьте, півні французькі, я б на вас подивився. Оксана не звертала уваги на реакцію публіки, бо ще не відійшла від подорожі тунелем.

- Де це вони так?

- Панки, чи що?

Мент нагорі теж підозріло зиркав у наш бік. Нема що робить, краще б за пожежниками біг.

- Давай, давай, - ми по-діловому проско-чили до виходу, і вже на вулиці я зупинився, даючи дівчині змогу перепочити й отямитись.

Оксана дивилася навкруги трохи шаленими очима. Ще б пак! Я теж роззирався, міркуючи, що робити далі. З цими пожежами ми врешті-решт віддалилися від моєї “Вольви” ще на зупинку, і в такому вигляді йти туди пішки… Паскуди, зіпсували вечір! Я озирнувся на супутницю. Вона стояла босоніж на асфальті, потрошку приходячи до тями.

- Оксаночко, - сказав я задумливо, - здається, я вам винен туфлі.

Вона посміхнулась у відповідь, не зовсім розуміючи, про що йдеться. Ми знаходились у центрі, біля Універмагу, біля пошти, біля невеличкого майданчика з ятками та крамничками кооператорів.

- За мною! - скомандував я, нітрохи не сумніваючись, що дівчина послухається. І за кілька хвилин ми вже прочиняли двері колишньої пивнички, а тепер крамнички - так, тут, здається, справді колись була пивниця.

За прилавком, нудьгуючи, сидів чорнявий хлопець. Побачивши нас, він здивовано підвів очі.

- Слушай, дарагой! - чемно привітався я, занурюючи руку в кишеню і дістаючи жужмом всі гроші, що там були. - Мені треба одягнути цю дівчину. І взути. Зрозумів?

Обличчя продавця заграло всіма відтінками - від недовіри через подив до поштивості і нарешті щирої любові.

- Савсем? - перепитав він.

- Савсем, - погодився я і про всяк випадок підсунув хлопцеві під носа кулак. Хай враховує.

Хлопець мене зрозумів. Кинувши ще один погляд на гроші, він заходився витягати з-під прилавка купи шмаття - сукні, сукенки, сарафани, спідниці, штани, кофти, кофтини і таке інше. Моя Оксана, що спочатку стояла, скромно опустивши очі, тепер як зачарована спостерігала за появою барвистих ганчірок. Так діти в цирку дивляться на фокусника.

- Вибирай! - вигукнув продавець, очевидь, помітивши, яке враження справили його маневри.

Оксана несміливо озирнулася на мене. Зараз я розумів її. І сам колись стояв перед прилавком, не вірячи. А тому лагідно посміхнувся і кивнув головою - мовляв, давай. Оксана ще раз глянула на ганчір’я, потім на продавця, знов на мене, і обережно торкнулася рукою тканини.

- Дарагой! - сказав я, кладучи всі гроші на прилавок. - Візьмеш скільки треба. А зараз покажи мені, де у тебе можна помитись і почиститись.

За п’ятнадцять хвилин, коли я повернувся, привівши себе до ладу, Оксана вже вибрала собі одяг і ще за десять хвилин вийшла до нас одягнена і вмита. Продавець у захваті почав цокати язиком. Я посміхнувся. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша дівчина - у джинсах, легкій кофтині, розшитій бісером, у босоніжках на невисокому підборі, струнка, вродлива - хто й скаже, що вона з села. Тільки очі - трохи розгублені і запитальні.

Я посміхнувся й показав великого пальця. Дівчина засяяла і пройшла на середину кімнати, даючи змогу роздивитися себе як слід.

- Клас, - сказав я. - Панна виглядає бездоганно.

- Вай-вай! - підтвердив хлопець із-за прилавка.

Оксана ще раз оглянула себе у невелике люстро на стіні і лишилася задоволена.

До речі, зауважив я про себе. Вона перевдягалася всього десять хвилин, тоді як жодна з моїх знайомих не вкладалася в півгодини. Не кажучи вже про вибір одягу.

- Та-ак, - підсумував я. Тут нам більш не було чого робити. - Спасибі вашій хаті, а нам вже час, - потім, не перелічуючи, зібрав з прилавка решту і засунув до кишені.

Ми вийшли на вулицю і попростували під деревами, милуючись чудовим липневим вечором. Настрій кардинально змінився. Можна було починати побачення спочатку. Моя супутниця вже зовсім оговталась від пригоди в метро - от що робить з жінкою новий одяг. Тепер вона спокійно спиралася на мою руку і граційно переставляла ноги у нових-таки босоніжках.

- Оксаночко, - сказав я. - А давайте знайо-митись. Бо скільки вже пробігли разом, а я ще про вас нічого не знаю.

Дівчина стенула плечима, наче з ніяковості, а з очей так і пирснули бісики:

- Та чого там.

- Ні, ну от наприклад, де ви будете вчитись, я ж не знаю?

- У педінституті, - вона ніжно поворушила пальцями на моєму лікті, - якщо вступлю, звичайно.

- Вступите, - запевнив я, - а звідки приїхали?

- З села, - вона й справді зніяковіла.

- Та я теж не з Нью-Йорка. А з якого села?

- З Куцуруба.

- Що то воно? - я здивувався. - Ніколи не чув.

- А це біля Очакова, знаєте, “Врємьон Очаковських і покорення Крима”. Знаєте?

- А-а! - я і справді щось таке чув.

- Ну, це на морі.

- Ага! - ну і занесло ж її! - А чого сюди, до нас?

- Та бабуся тут живе. В мене батько тутешній.

- А мати? - дівчатам завжди приємно розповідати про батька-матір, вони так влаштовані.

- Куцурубська.

- Куцю