Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Месопотамія 📚 - Українською

Сергій Вікторович Жадан - Месопотамія

1 373
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Месопотамія" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 74
Перейти на сторінку:
кожного з них, про їхню впевненість і рвучкість, слабкість і необов'язковість, уважність і закоханість, непостійність і святенництво. Чоловіки в цьому місті, — думала вона, — народжуються для оборони та завойовницьких походів. Їх виховують у покорі та стриманості, їх із дитинства вчать зносити холод та спеку, біль та голод. Вони виростають, аби боронити фортечні мури міста, аби будувати церкви й торговельні склади, примножуючи міські статки й славлячи всіх святих, що дбають про наше місто. До обов'язків їхніх належить підтримувати в робочому стані газову мережу та водогін, дбати про жінок та дітей, годувати вуличних тварин і відганяти диких птахів від фруктових дерев. Призначенням їхнім є любов, боги відкривають серце кожного з них для закоханості й запеклості, налаштовуючи їх на безкінечні радощі та страждання. Тому їм залишається кохати й сподіватись, вірити й розчаровуватись, чекати й не відступатись, дякувати й переконувати, втрачати все, що надбали, і починати щоразу все спочатку. Сподіваючись, що цього разу любов їх не зрадить, а смерть відступиться.

Матвій

Десять років тому час для мене зупинився, рішуче відмовляючись рухатися далі. Механізми завмерли, серце билося так, ніби робило послугу: без претензій, проте й без гарантій. Дратувало все, навіть запах власного одягу. Тридцять років виявилися пасткою — жодної втіхи від занурення в невідоме, жодної радості від продовження початого. Лише ранковий вогонь у голові, пообідня порожнеча в горлі, різке вечірнє світло. І жорстока, на рівні віри ненависть до тих, хто намагається зробити тобі добре, жорстока помста всім, хто намагається тобі допомогти. До тридцяти я встиг двічі розлучитись. Устиг би й утретє, але за мене більше ніхто не йшов. Жінок лякали мої звички, напружувало те, що я майже ніколи не спав, а коли спав — довго не прокидався. Вони сиділи наді мною в холодних сутінках на старих простирадлах, налякано ловили моє дихання, пробували пульс, хапливо телефонували знайомим, питались поради, обережно торкали мене за плече, перевертали на бік, аби я не захлинувся власною жовчю. Мені в цей час снились піщані дюни, вони перетікали моїм життям, не лишаючи по собі нічого, крім спеки й задухи. Снились мені змії й земляні птахи, снились написи, зроблені на темній глині, снились мовчазні діти, що збирали між сухих гілок отруйні ягоди й простягали їх мені, мовби просячи: давай, спробуй, ти не знаєш, від чого відмовляєшся, ніколи в житті ти не відчував цього дивного смаку, так смакує лише смерть, це краще за будь-які прянощі, це солодше за будь-які мікстури, ти лише спробуй, прокинься й спробуй. Прокидатись після цього, ясна річ, не хотілося.

Іноді жінки не витримували і йшли у своїх справах, іноді сиділи, чемно чекаючи. Але потім усе одно йшли. Іноді поверталися й далі сиділи на солоних, як вітрила, простирадлах. Насичене особисте життя, одне слово. По обіді я збирався із силами і йшов на ефір. Запускав розбитий, наповнений вірусами комп'ютер, перебирав диски, намагався прибрати на робочому столі, безсило кидав усе це й виходив у коридор, скажімо, з чаєм, скажімо, перекурити. Свічка політехнічного, де знаходилася студія, височіла над деревами, відсвічуючи поодинокими вогнями аудиторій. Темрява стояла в провулках, пахло вогкістю й ранньою весною, хотілося ніколи не залишати це місто й ніколи в житті, ніколи й нізащо не повертатися в студію.

Десять років тому вона закінчила університет і спробувала дивитись на світ дорослими очима. Світ погано фокусувався. Батьки її ще довший час думали, що вона далі навчається. Вперто будили її на першу пару. Тато її був професійним безробітним. Здається, непогано при цьому почувався. Мама працювала на пошті. Тому про пошту з маминих слів вона знала все, могла розповідати про неї годинами. Якби це когось цікавило, ясна річ.

Узимку вона влаштувалась на роботу в якийсь благодійний фонд, проте фонд виявився недостатньо благодійним, навіть працівникам своїм нічого не платив, тож і роботою назвати це було важко. На студію її привів Вадик Сальмонела, вони зустрічалися вже близько місяця, хоча навіть після всього того, що між ними було, Вадик дозволяв собі її не впізнавати, особливо після концертів: оглушений і прибитий, накачаний поганим бухлом, із зірваним горлом, він, як справжній рок-стар, міг пройти й демонстративно її не помітити. Вона нервувала, плакала. Йому це, схоже, подобалось. Їй, схоже, теж. Можна отримувати радість від усього, навіть від спілкування з мудаками.

Вона ввійшла слідом за ним, навіть не привіталась, мовчки сіла коло дверей, злісно дістала мобільник, упевнено почала набивати повідомлення. Вадик кинув їй до ніг свій шкіряний рюкзак і демонстративно про неї забув. Світле волосся, білий плащ, який вона кинула на підлогу, рожеві обвітрені пальці, родимки на шиї, шкільний светр, з-під якого гостро пробивались ключиці, недовірливий погляд, напружені рухи, дитячий вираз обличчя, нечищене взуття, красиві коліна.

— Дочка? — кивнув я Вадику замість привітатись.

— Хуй там, — відповів він незадоволено, й ефір таким чином почався.

Рівно двадцять хвилин, не рахуючи музичних пауз, Вадик говорив про рок-н-рол, дух бунтарства, естетику свободи, пісні протесту й розширення свідомості. Вона сиділа в кутку й лише незадоволено хитала головою. На правій руці в неї був пластмасовий браслет. Загалом схоже було, що вона прийшла в маминому одязі. Після ефіру ми стояли з Вадиком у коридорі, розглядали вогні, він дістав коньяк, я відмовився — пити після нього з однієї пляшки було просто страшно. Бідна дівчинка, — подумав я.

— Скільки їй років? — запитав.

— Чорт її знає, — відповів Вадик, — я в паспорт не дивився.

— Як вона взагалі? — запитав я далі.

— Та ніяк, — відповів він. — Нічого не вміє, нічого не хоче.

— Розійдетесь — скажи, — попросив я. — Я її навчу.

— Аякже, — розсміявся Вадик.

Я помітив, як він швидко старіє. Рвані капіляри, запалені ясна, чорні зуби. Риба гниє з голови, — подумав.

Чого я насправді міг її навчити? Що я вмів? Уникати відповідальності, оминати небезпеки, говорити про речі, які мені нецікаві, спілкуватися з людьми, від яких нічого в цьому житті не залежить. Чого її міг навчити він? Теж нічого доброго. Ми просто говорили один одному необов'язкові речі, намагалися триматись упевнено й нахабно, нікому насправді не вірячи, нікого насправді не вибачаючи. За пару місяців Вадик спробував повіситись. Застряг у зашморгу, провисів якийсь час, доки прийшли знайомі й опустили його з небес на землю.

Дев'ять років тому вона прийшла на відкриття виставки з Густавом, терпляче проштовхуючись слідом за ним крізь густий натовп друзів та знайомих. У Густава на шиї бовталась нова камера, час

1 ... 49 50 51 ... 74
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Месопотамія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Месопотамія"