Володимир Лис - Камінь посеред саду

— Чую. Що там я заборгував твоєму Георгію?

— Заборгував? Він, навпаки, велів тобі подякувати. Той хлопець, що на твоєму місці, знайшов у столі якесь там креслення і показав Георгію. І Георгій тепер каже, що ти геній і якби повернувся, то міг би стати провідним конструктором їхньої фірми.

— Жартуєш?

— Які в біса жарти? Твоє креслення дало якийсь там такий ефект, що Георгій на сьомому небі. Просив приїхати, щоб оформити винахід. Приїдеш? Отримаєш премію.

— Подумаю.

— Думай, та добре. Я теж скучила трохи за тобою, братику, — засміялася Лариса. — Не забув? Для Георгія я й досі твоя сестра.

— Може, й приїду, — непевно пообіцяв я і раптом випалив те, що давно, із самого початку розмови, свербіло на язику: — Як там Катя?

— Катя? — здивувалася Лариса. — А чому ти за неї питаєш? Ви що, знайомі?

— Хіба ти забула? У тебе ж і познайомилися.

— Тепер згадала, — чомусь зітхнула Лариса. — Катя заміж вийшла.

— Заміж?

Щось опустилося у мені, і я зрозумів, що це я сам сповзаю зі стільця.

— Так, заміж. А що ж, далі було чекати з моря погоди?

— То чого так сумно кажеш? — спромігся спитати я.

— Бо коли старі діви виходять заміж, то їм чогось майже завжди така ж сволота трапляється, як і Каті. До кожного стовпа ревнує, а сам… Е, та що я завела таке, братику? Мій Гошка… Ну, приїжджай…

— А Катя… Ти часто бачиш Катю?

— Господи, далась тобі та Катя. Учора тільки прибігала. Із синяком під оком. Уранці додому рушила і вся тремтить. Та чого я тобі розповідаю? Такі, як ти, не кращі від того вурдалака.

— Спасибі, — не зміг проковтнути я образу.

— Їж на здоров'я. І не ображайся. Приїжджай, побалакаємо. Ну, бувай!..

— Бувай.

Я поклав трубку. Доля забрала у мене останній шанс. Звинувачувати немає кого.

Я сидів довго без жодної думки, втупившись у папери перед собою. Аж поки не пригадав, що, власне, Лариса дзвонила не для того, щоб повідомити про Катю. Винахід… Який ще винахід? Чортзна-що… Поступово приходячи до тями, я проклав місток у минуле — і пам'ять висвітлила білий аркуш ватману, що лежав у шухляді мого колишнього столу. Жодного разу я не згадав про нього. Жодного. Не було нагоди, не було потреби, біса, дідька, я забув, з якого приводу, як і чого я проводив на ньому квапливі лінії, прикладав рейсшину, озирався, ніби злодій, боявся, що ось-ось хтось загляне до кабінету і все переб'є, хоч Ірина, Віталик і навіть Люба давно вже пішли додому.

— Вам погано, Андрію Платоновичу? — почув я голос Ніни.

— Чому ти так вирішила? — здивовано спитав я, хоч хвилин п'ять тому мені справді було досить зле.

— Ви дуже бліді. Серце схопило?

— Ні. Та ж ні, Ніночко, — мало не кричав я. — Розумієш?..

Я встав і пішов до дверей. Але перед тим, як вийти, зрозумів, що маю щось пояснити.

— Розумієш, Ніночко?.. Ця жінка… Ця жінка мені повідомила…

Але пояснити, що щастя і горе прийшли до мене водночас, я не зміг. Я просто вийшов. Так само цвіли вишні коло нашої контори, пишно названої заводоуправлінням. Усе було так само. Але й не так. Головне — я не знав, що ж мені робити. Дедалі сильніше стискав горло спазм.

Я підійшов до гурту чоловіків. Високий кремезняк у сірій куфайці, слюсар зі складу готової продукції, розказував анекдот, і я поспішно відійшов, наче справді не мав права послухати, що там він безжурно говорить. Невже не мав?

Я поминув прохідну, кілька автомашин під ворітьми, і пішов кудись вулицею далі.

Катя… Але чи втрата, остаточна втрата примареної Каті мені болить? Чи просто болить душа? Біль цей має назву, думається мені, але як його назвати, я ніяк не збагну.

41

Минув майже місяць, поки я потрапив до Лучеська. Приїхав удень, була це субота, і подзвонив до Лариси. Вона зраділа, запросила до себе. Ми сиділи з нею в тій же затишній квартирі, і вона пожалкувала, що її мама поїхала до подруги аж на інший кінець міста, бо ж мама, виявляється, часто мене згадувала.

— Згадувала? За що? — щиро здивувався я.

— Просто так, — засміялася Лариса. — Чимось ти припав їй до душі.

— Вона постаріла? — не зовсім до ладу спитав я, бо мусив щось спитати.

— Як і я, — зітхнула, як видно, теж щиро Лариса. Я, звісно, мусив запевнити, що вона нітрохи не постаріла.

І хоч Лариса погрозила пальцем на мої, цього разу нещирі слова, було видно, що їй вони приємні.

Потім я розповідав про своє життя, гасив гіркоту гумором, сказав, що незабаром одружуся.

Так ми посиділи, побалакали, я ніби ненароком спитав про Катю.

— Усе забути не можеш? — знов погрозила пальцем Лариса.

— Не можу, — признався я.

— То чому ти тоді… колись…

Лариса не договорила, та я знав, що вона мала на увазі. Вона сказала, що Каті давно не бачила, але із розповіді іншої Катиної подруги знає, що у тої все так само, що Катя дуже осунулася і стала ще замкненішою.

— Де вона живе? — напрямки опитав я.

Навіщо тобі? — здивувалася Лариса і перевела розмову на інше. Ми посиділи ще трохи. Лариса сказала, що вони з Георгієм ось-ось мають подати заяву до загсу. Я привітав і сказав, що хочу навідатися до товариша. Лариса взяла з мене слово, що я вернуся і дочекаюся Серафими Михайлівни, що взагалі в них заночую, а завтра обов'язково навідаюся до Георгія, або підемо ДО нього ще сьогодні. Я пообіцяв ШВИДКО вернутися та знав, що навряд чи зроблю це.

Я простував знайомими вулицями. Лучеськ майже не змінився, з'явилися нові вивіски та ще більше облупилися старі будинки. Лише головну вулицю взялися реконструювати. Уже відцвіли сади і парки, скрізь буяла зелень, та я не хотів ні радіти, ні якось по-іншому реагувати на цей пишний переддень літа.

«На вокзал», — наказав я собі, та вже за сотню метрів спинився.

Щось муляло мені. І я знав, що то таке. Катя. Я мусив їі побачити, я, власне, й приїхав сюди, щоб її побачити. Я постояв серед тротуару, тоді пішов, знехотя переставляючи ноги, далі. Вернувся. Знову рушив.

«На вокзал, на вокзал, до дідька в зуби, в Ясенівку, до Стефанії, до її свиней, вона теж людина, вона самотня», — твердив я.

«Але ж Катя, — заперечив самому собі. — Чого ж я їхав?»

«Хто зна. Ти не маєш права на Катю. Надто — зараз. Чи ти хочеш, щоб вона теж стала свідком