Андрій Анатолійович Кокотюха - Київські бомби

Лисенко, він же — Вакула. Міг не втручатися. Та очевидці тієї бійні біля казарм сходяться в одному: першим на допомогу кинувся молодий студент, а вже потім — кульгавий чоловік у вишитій сорочці. Було?

Невільне нагадування про те, що Вакула загинув через нього, знову кинуло Полтаву в жар. Та він швидко опанував себе, стараючись не виказати свого стану.

— Нехай. Було.

— Тепер ви починаєте подобатися мені, Волоху. Не заперечуєте очевидного. Я не стану зараз розмотувати той дивний клубок, на кінці якого початок вашого дивного знайомства з Фаїною Кремянською…

— Хто це?

— А отут вірю, що не знаєте. Жінка, яку ви кинулися рятувати, — це Фаїна Кремянська, віднедавна входить до групи Штерна. Є інші відомості: про те, що ви перетиналися з нею раніше. Не вірю, що ви кинулися рятувати незнайому вам жінку. Тим більше, враховуючи ваше ставлення до терору. Там напевне щось особисте. — Вгадавши реакцію Полтави, ротмістр швидко проговорив: — І я не збираюся докопуватися до суті цього особистого. Натомість пропоную наступне. Про вашу втечу вже зранку буде відомо. Ясна річ, неофіційно, начальству військової тюрми не дуже сподобається розголос про втечу. Оголошення про ваш розшук та ваші прикмети з’явиться в пресі. Щоправда, ці прикмети будуть вказані не зовсім точно. Хай хтось сприйме це як помилку, щасливу для вас. Ви ж, як утікач, почнете шукати єдину, по суті, людину, здатну вас урятувати, — ту саму Фаїну, якій ви допомогли уникнути арешту, якщо не смерті. Я… точніше, ми ось із Митрофаном Іллічем не віримо, що ви не встигли тоді перекинутися з Фанею хоча б парою слів. І вона напевне дала зрозуміти, де її слід шукати в разі потреби. А така потреба у вас, Волоху, виникла. Вона гостра. Фаїна Кремянська зрозуміє це як ніхто. Раз так, то й ваша поява в групі Штерна ні в кого не повинна викликати особливих підозр. Далі, думаю, ви вже самі все зрозуміли.

Полтава відчув, як лоб вкрився бісером зрадницьки холодного поту.

— Ви… ви хочете зробити з мене провокатора охранки?

— Називайте запропоновану місію, як собі знаєте. Хоча на провокатора ви не тягнете. Але повноцінним агентом стати цілком здатні. Тільки прошу зважити на кілька речей. Перша: загалом ви проти терору, і значить, боротися з терористичними групами відповідає вашим життєвим принципам. Друга: провокатор — це той, хто зраджує своїх за тридцять срібляків. Тоді як ані Фаїна, ані тим більше — Штерн для вас своїми не є. Нарешті, третя: силою ніхто вас не змушує, не хочете — повертайтеся назад, у свою камеру. Тільки одяг доведеться видати вам інший, свій ви навряд чи вдягнете. То як?

Полтава мовчав. У нього не було відповіді саме тому, що погоджуватися із жандармським ротмістром не дозволяли протиріччя, котрі бурею вирували всередині.

— Розумію, треба подумати. Але доведеться ворочати мізками швидше. Ага, ще таке: зустрічатися надалі будемо тут, це одна з наших конспіративних квартир. Вибратися в місто, думаю, зможете. І ще одне, так, між іншим. Сестра ваша, Оксана, поки що при доброму здоров’ї, тримають її в нормальних умовах. Звісно, це я кажу вам так, про всяк випадок, навздогін. Раптом ви таки вирішите розчарувати мене, змусите напитися… Чи підете проти своєї совісті, своїх переконань лише через дурну фрондерську впертість.

Полтава знову прикусив губу.

Сильно — відчув солоне в роті.

— То як? Знаєте, може, де треба шукати Фаїну чи ще когось в разі потреби?

Це прозвучало з вуст Підвисоцького так, ніби між іншим.

— Знаю, — відповів Полтава — теж машинально.

Розділ третій

1

Харків, листопад 1907 року. Центр міста. Від вулиці Сумської до відділення Земельного банку[55]

— Все змінюється.

— Граємо назад? — перепитав Абрамов, чи то справді не повіривши своїм вухам, чи дійсно не розчувши.

— Змінюємо, — спокійно повторив Штерн, уточнивши для певності. — Зміни в плані. Ми не заходимо в банк. Усе беремо при вході, відразу.

До такої різкої зміни наперед продуманого плану, та ще й за дві години до ексу, Абрамов виявився не готовий. Навіть забув про щойно заварений чай, хоча раніше це за ним не водилося. Гірш із Малютою швидко схрестили погляди, а Левін посміхнувся у наклеєні для маскування вусики. Для них така стратегія Штерна новою зовсім не була. Навіть більше: Левін узагалі дивувався, чому той не переграв усе, щойно вони зібралися на конспіративній квартирі та почали останні приготування.

…Зустріли їх із уранішнього поїзда, як обіцяли. До Левіна з його мамзель Лілі-Бантик підкотив екіпаж просто на привокзальному майдані, людина на козлах знала його в обличчя, Штерна й Малюту перестріли окремо, доставили в центр, на Сумську, де на другому поверсі першого на початку вулиці будинку вже чекав Гірш. Потім люди Абрамова пішли, розтеклися довкола, забезпечивши охорону. Сам же керівник харківської групи на правах господаря лишився, хоча, за домовленістю зі Штерном, мусив організувати лише розвідку на місцевості та прикриття в разі потреби.

З місцем для проведення ексу довго не визначалися. Земельний банк годився з усякого погляду. І не лише тому, що головне губернське відділення розмістилося в центрі й до нього можна дістатися пішки, а потім — рвонути дворами, заплутуючи сліди. Була ще одна причина: тут Абрамов мав особистий інтерес. Штерн не заперечував: його цікавила насамперед сума. Але для харківських товаришів забрати саме ці гроші виявилося справою принципу.

Коли Штерн почув цю історію від Абрамова, спершу вирішив усе скасувати. При цьому зовні стримався, слухав спокійно й похитував головою. Тож його внутрішнього збурення співрозмовник не помітив, навіть не відчув. Між тим, усе це Штерну дуже не сподобалося, адже складалося все на виході так, що група Абрамова руками київських бойовиків зводила особисті рахунки. Ще й заробляла на цьому третину від здобутої суми. Та коли знову прокрутив почуте в голові, мислячи вже спокійніше, вирішив: нагло використовують лише того, хто сам себе вважає потім використаним. Якщо дивитися на ситуацію під іншим кутом, навіть спробувати взяти її під контроль, обличчя і навіть лідерство зберегти вдасться.

Історія, котра мусила завершитися за кілька годин ексом, спланованим групою Абрамова разом із Гіршем, насправді досить звична, до певної міри банальна й досить коротка. Один харківський промисловець середньої руки, власник кількох не дуже великих спиртових заводів у губернії, кілька років тому несподівано навіть для себе перейнявся революційними ідеями. Місцеві есери та більшовики прозвали його поза очі «спиртовим князьком», згодом зашифрували як Князя. Поки корисний запал не згас, партійні