Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

вони чекали вістей про Давида, вони хотіли знати, чи зможе він піти з ними, бо без нього їм дуже сумно, і вони просто вважали його своїм другом та не хотіли залишати його самого тут.

— Какое домой, у нас дома нет, дядя, — дівчинка засміялася й голосно гикнула.

— Давид где? — Міша устав із дивана та подивився чоловікові просто в очі.

— Его нескоро выпишут: он серьёзно болен. К тому же после операции Давид не вернется к вам, его отправят в приют.

— Какой приют, ты охренел, мужик? — той, що з плямою, замахав кулаками, але чоловік усміхнувся й дістав із кишені посвідчення.

— Да он мент, — Міша розчаровано розвів руками і шморгнув носом.

— Так что договорились: вы сейчас быстро свалили, и я вас не видел, а паренек ваш останется. Все.

— Ну ты, мужик, и хитрожопый. — Вони швидко зникли за дверима, а міліціонер сховав посвідчення в нагрудну кишеню та пішов сходами нагору. Між першим і другим поверхами він зустрів лікаря і, узявши його під руку, попросив зайти в кабінет поговорити. Лікар не відмовив, хоча сказав, що дуже втомлений. Міліціонер із розумінням до цього поставився й пообіцяв, що затримає його ненадовго.

Вони розмовляли вже годину і встигли випити півпляшки коньяку «Алекс». Втім, пити вони почали тільки за сорок хвилин після початку розмови. А до цього часу, усі сорок хвилин, лікар заперечно махав головою, кілька разів поривався встати й піти з кабінету, відчиняв кватирку й випускав на вулицю цигарковий дим, але врешті заспокоївся, підійшов до шафи та поставив на стіл пляшку коньяку, потім вони випили і вдарили по руках. Міліціонер усміхнувся й дістав із кишені гроші.

— Вот тебе десять тысяч — и работай спокойно. Все получится, дам тебе еще подработать.

— А если не получится? — сховав гроші в стіл.

— Должно получиться. Таких малых знаешь сколько в Киеве?

— Сколько? — він був переляканий, незважаючи на те, що випив спиртного.

— Та до хера их, понял? До хера. И каждый день они сдыхают от простуды, сифилиса, передозировки, клея, ножевых ран и кучи всяких еще разных болячек. Их потом находят и зарывают где-то. Так какая тебе разница, подохнет он так, или мы еще на этом поимеем?

— Да нет, нет никакой разницы, — на лікаря було шкода дивитися, таким жалюгідним він був у цей момент.

— Помоги малому умереть пораньше. Чего он мучиться будет? У него почки нормальные, сердце, печень…

— Нет, печень — нет, с печенью проблемы, ранили его в печень.

— Ну, так удалим почки и сердце. Я зайду через день-другой. Ты пока готовься, — пішов до виходу, потім озирнувся: — Слышь, и, это, не скажи кому. Хорошо? Это дело серьезное, деньги тут серьёзные, люди. Станешь поперек — задавят. Понял?

— Да.

— Ну, пока.

— До встречи, — лікар сів на стілець, важко зітхнув і налив собі повну склянку коньяку, випив миттю і, гидливо скривившись, крутнув головою й різко підвівся. Надворі світало. У двері постукали. — Хто?

— Там это, — медсестра відчинила двері, — паренек наш очнулся, маму зовет. Я с ним рядом буду. Присмотрю за ним.

— Да, присмотри, присмотри. Я ушел.

— Да, конечно, — вона відступилася, він вийшов із кабінету й зупинився біля ліфта.

— Жалко мальчика, — дивилася собі під ноги.

— Да, жалко, — він сів у ліфт, поїхав униз.

Медсестра пішла назад до палати. Вона цілу ніч не спала, і її вже хилило в сон.

Епізод із власного автотренінгу

Перемагає в житті той, хто виходить за межі. От саме людина, яка робить те, чого від неї не очікують, обов'язково переможе. Перемога — це єдине, що залишиться в тебе, коли ти втратиш роботу, друзів, кохану, машину, квартиру, гроші, кредитні картки, релігійні почуття, віру в життєві ідеали й номери телефонів впливових людей. Так от, коли цей день настане, а він обов'язково настане, бо надто багато навколо тебе щодня снує істот, які хочуть усе це в тебе забрати, так от, того дня ти подолаєш хвилювання, подивишся в небо, зітхнеш із полегшенням і підеш туди, куди давно хотів піти, але тобі увесь час заважали це зробити гроші, робота, кредитні картки, друзі, коханка і релігійні почуття вкупі з номерами телефонів впливових людей. Перемога — це те, що робить тебе особливим. Перемога — це здатність зробити саме те, що ти хочеш зробити і нікому нічого не пояснювати. Переможці не бояться програти і тому дуже рідко програють, адже грають тільки в ту гру, в якій виграти практично неможливо, і тому ніхто, окрім них, не береться в неї грати.

Розділ 38 (Chapter 38)

— Життя триває навіть після того, як тобі здалося, що воно закінчилось, — Діераль сиділа на дивані, пила вино й дивилася просто Світлані в очі, та напівлежала на килимі і перебирала в руках морські камінці.

— Ти так думаєш? — Світлана не підіймала очей, було видно, що їй важко. Вона тримала себе в руках, вона навчилася тримати себе в руках, але це було дуже добре помітно, що вона чимдуж намагається тримати себе в руках.

— Так, я так думаю, Світлано. Життя триває. Не має значення, що сталося: покинув коханий, зрадив друг, вигнали з роботи, позбавили зарплатні, образили найрідніші люди, настав період тривалої депресії, улюблений кандидат програв на виборах президента, чи, скажімо, ти раптом дізналася, що вагітна. Розумієш, я дуже давно про це думала. От жив ти, жив, і все, здавалося, йшло так, як ти хотів, як собі це уявляв, як думав, але враз усе змінилося: тобі повідомили щось зовсім неочікуване, і ти раптом опускаєш руки чи хапаєшся за голову, потім бродиш парками чи скверами, приходиш надвечір додому і, сівши на диван чи в теплу ванну, починаєш сумувати, жаліти себе, під ранок спадає на думку накласти на себе руки чи просто почати пити, чи ще якась дурна думка може прийти тобі в голову. Але це все неважливо. Важливо розуміти одне: не має значення, що відбувається, має значення, як ти до цього ставишся. От ти, ти хочеш дитину?

— Так, дуже, — Світлана поглянула з-під брів, і Діераль перехопила її погляд. Світлану це схвилювало.

— І що зараз найголовніше?

— Що? — вона дивилася й не розуміла, що Діераль має на увазі.

— Найголовніше — народити дитину. І все зміниться, розумієш?

— Так, звісно. Діераль, — Світлана підвелася і підійшла до крісла. — А в тебе хлопець є? Ми так давно живемо разом…

— Три місяці, — вставила Діераль і клацнула пальцями.

— Так, три місяці.

— Ти вже навіть перейшла на українську.

— Еге ж,