Андрій Юрійович Курков - Бікфордів світ

в Україні, а сюди потрапив за розподілом, дуже багато знав про ці місця. Подружилися вони міцно, й незабаром мандрівець навіть допомагав учителеві відмивати контурні глобуси від червоної та синьої фарб для наступних уроків. Добре, що фарба була слабка й легко змивалася мокрою ганчіркою. Іноді вчитель діставав стару карту, де назви губерній і міст писалися ще по-старовинному з ятями та єрами, і вони довго розглядали її. Мандрівець уголос дивувався просторості країни і довжині свого пішого переходу, що відкрилася йому нещодавно, а вчитель з усього дивувався мовчки, не зроняючи даремно ні слів, ні зітхань.

Повертаючись одного дня від учителя, Харитонов примітив на стовпі незнайоме оголошення. Слід сказати, що до цього він бачив тільки відозви й заклики, але це оголошення мало більш мирний вигляд і написане було від руки синім чорнилом, яке від морозу стало ліловим: «На годинниковий завод потрібен чорнороб». Про те, що в місті є годинниковий завод, він ні від кого не чув і тепер розхвилювався, як розхвилювався одного дня, побачивши карти в учителя. Запам'ятавши адресу заводу, він вирішив завтра ж навідатися туди. Якщо вже там не можна довідатися про час, місяць і рік, то, виходить, скасовано всі ці звичні поділи часу й життя.

Удома його зустріла заплакана Євдокія. Такою Василь її ніколи не бачив.

– Ти чого вдома? – здивувався Харитонов, зупинений на порозі її дивним виглядом.

– Біда, – насилу вимовила вона. – Облава на фабриці була… І знайшли у мене дві гамівки, які я приховала, щоб нашому дитинчаті повзунки скроїти.

– Забрали? – запитав Харитонов, не розуміючи, чого плакати через дві гамівні сорочки.

– Угу, – промимрила вона крізь сльози. – Сказали сидіти вдома й нікуди не виходити. Я підписалася, що сидітиму вдома…

– Ну нічого, – намагався заспокоїти дружину Харитонов. – Посидиш, відпочинеш. Що вони зроблять?

– Правда? – Євдокія глянула на чоловіка з надією. – Я теж думаю, що біди-то з цих двох гамівок?

Після вечері Євдокія переховала гамівки, що лежали в ящику під ліжком, і тільки після цього остаточно заспокоїлася.

Уранці, щойно затих цокіт коней по бруківці, Харитонов надів старе пальто, яке носив зі свята, і попрямував за адресою годинникового заводу. Шлях був довгим і вивів його за місто, але не туди, де примикали до колишнього Пафнутьєвська неплодоносні сади, а в інший бік. Нарешті він побачив невисоку будівельку, вкриту позеленілою від моху черепицею, що наполовину сховалася за дротяною загорожею. Харитонов проліз у діру в паркані й опинився, мабуть, на території заводу. Було так тихо й мирно, що з боку міста чувся якийсь непевний шум.

Харитонов оглядівся навкруги і, спантеличений, підійшов до будівельки. Двері були прочинені, й з них на дерев'яний поріг випливала гаряча пара, через що на порозі ні намерзлої криги, ні снігу не було.

Харитонов увійшов і опинився в короткому коридорі, по підлозі якого також стелилася пара. На стіні висіли два червоні вимпели «Переможцеві ударної праці».

Із-за наступних дверей донеслися матюки, випалені на одному диханні розлюченим чоловічим голосом. Харитонов набрався сміливості й відчинив двері.

Повітря у приміщенні «плавало» через спеку, розплавляючи контури та обриси предметів. Височезний чолов'яга стягував із розжареної печі залізний ящик. Видно, ящик був важким і гарячим і, хоч у чолов'яги на руках були товсті ганчір'яні рукавиці, доводилося йому нелегко. Він, стоячи спиною до Харитонова, ще разок піднатужився і з черговим видихом матюччя смикнув ящик на себе. Цього разу спроба вдалась, і чорний залізний ящик шумно гепнувся на дерев'яну підлогу. Харитонов підійшов ближче й побачив, що ящик наповнений якимсь яскраво-червоним порошком.

– Ти куди? – здивувався, побачивши незнайомця, робітник.

– Це годинниковий завод? – питанням на питання відповів Харитонов.

– Ну…

– Я про час прийшов дізнатись, – Василь подивився благально просто у вічі роботязі. – І, якщо можна, про місяць і рік…

– Ти що, схибнутий?! – На обличчі робітника заграла дивна посмішка. – Воно тобі треба?

– Я оголошення читав, – заїкаючись, говорив Харитонов. – Вам чорнороби потрібні?

Роботяга провів долонею по своєму змоклому лобі. Посмішка зникла з його лиця. Він по-новому, пильніше оглянув Василя.

– Чорнороб потрібен, та тільки дивний ти якийсь, – задумливо мовив чолов'яга. – І хирлявий… Ану відтягни ящик он у той куток! Стій, візьми-но рукавиці надінь.

Харитонов нагнувся і спробував зрушити ящик із місця, але марно – не по ньому був цей тягар.

– Ну бачиш, – чолов'яга похитав головою. – Який же з тебе чорнороб!

Харитонов похнюпився. Зробилось йому сумно через те, що зрозумів він: не від нього більше залежать його доля та життя. Знайшовши людей і залишившись із ними, став він прохачем і випрошував у кого дружби, у кого любові, у кого роботи або часу.

– Гаразд, ходімо, – покликав за собою чолов'яга, якому ніби жаль стало незнайомця.

Зайшли вони в іншу кімнату, де стояв довгий стіл, на якому акуратно були розкладені дивні хромовані ложки та якісь штучки зі скла, і була їх сила-силенна.

– Ну от, сідай! – чолов'яга підсунув Харитонову табурет. – Бери оце дерев'яне кружальце, вставляй у засвердлину цю подвійну колбу… тепер бери трихвилинну ложку, зачерпни ось так пісок і висип у колбу… Засипав? Тепер притискуй її другим кружальцем. Зрозуміло?

Харитонов, що чітко виконував команди чолов'яги, щось закінчив, але що він зробив – зрозуміти не міг.

– Ну, чого мовчиш? Незрозуміло, чи що? – перепитав іще разок чолов'яга.

– А що це? – задерши голову, Василь подивився питально на чолов'ягу, що стояв за спиною.

Той обтер спітнілі долоні об свій темно-синій халат і знову подивився на незнайомця як на схибнутого.

– Що, правда ні біса не зрозуміло?! – знову посміхнувся він. – Годинник ти зробив! Пісковий трихвилинник! Давай іще разок…

І знову під команду чолов'яги склав Харитонов другий годинник із двох дерев'яних кружалець і подвійної колби, тільки цього разу впхав йому чолов'яга семихвилинну ложечку. Після цього взяв чолов'яга в нього годинник і, перевернувши, почав уважно стежити за піском, який сипався в нижню колбу.

– Чистий! – вдоволено мовив він. – Ох і намучився ж я, поки його таким зробив! Спочатку прожарити, потім просіяти і промити, а потім знову на прожарювання… Ну що, чорноробе, подобається годинники робити?!

Харитонов кивнув, із цікавістю оглядаючи кімнату, заставлену безліччю піскових годинників різних розмірів.

– Ну тоді візьму тебе учнем!

Пропрацював там Харитонов до вечора й залишився дуже задоволений цією спокійною серйозною роботою. Подобалося йому підчіплювати хромованими різнохвилинними ложечками пісок із бляшаної коробки і, стежачи, щоб він не розсипався, обережно перевертати у скляні подвійні колби.

Він би міг так працювати і до ранку, але чолов'яга рішуче зупинив його, прикрив бляшану коробку з піском мішковиною, а