Люсі Мод Монтгомері - Енн із Ейвонлі

— Я думаю, батьки дали їй саме те єдине ім’я, що так бездоганно їй пасує, — відповіла Енн. — Якби вони були настільки сліпі, що назвали б її Елізабет, Неллі чи Мюрієль, її однаково всі кликали б Лавандою. Це чудове ім’я, що нагадує старомодні витончені компліменти та «єдвабні шати».[16] А моє пахне лише хлібом з маслом, шиттям та хатньою працею.

— О ні, — заперечила Діана. — Мені твоє ім’я видається статечним і гідним справжньої королеви. Та навіть якби тебе звали Керенгаппух — я любила б і це ім’я. Бо лиш ми самі робимо власні імена розкішними чи потворними. Колись я любила ім’я Герті, і Джозі теж, та відколи знаю Герті й Джозі Пай, вони для мене стали нестерпно бридкі.

— Яка прекрасна думка, Діано, — захоплено мовила Енн, — жити, щоб прикрашати власне ім’я, навіть коли саме воно й негарне. Щоб для людей воно означало щось приємне й чудове, і вони вже ніколи не думали про саме це ім’я. Дякую тобі, Діано.

Розділ 22

ТАКЕ-СЯКЕ

— То ви пили чай у Лаванди Льюїс? — поцікавилася Марілла наступного дня за сніданком. — Яка вона тепер? Я вже п’ятнадцять років її не бачила. Востаннє то було в графтонській церкві. Мабуть, вона сильно змінилася. Деві Кіт, коли хочеш узяти щось, а дотягтися не можеш — попроси, хай тобі подадуть, не лягай на стіл. Чи колись ти бачив, щоб Пол Ірвінг так поводився в нас у гостях?

— Але в нього руки довші за мої, — буркнув Деві. — Бо вони в нього росли аж одинадцять років, а в мене тільки сім. І ще я попросив, чесно-чесно, але ви розмовляли собі з Енн і не чули, що я кажу. А ще Пол завжди приходить сюди тільки на чай, а тоді легко бути чемним, бо він і вполовину не такий голодний, як за сніданком. Так страшно багато часу минає від вечері до сніданку. До того ж, Енн, оця ложка зовсім не більша, ніж торік, а я сам — оно який більший.

— Я, певна річ, не знаю, яка була тоді панна Лаванда, та навряд чи вона дуже змінилася, — відповіла Енн, давши Деві дві ложки кленового сиропу, щоб заспокоїти його. — Коси в неї сніжно-білі, та лице свіже, як у дівчини, і такі милі карі очі — на колір, мов дерева в лісі з іскорками сонячних променів. А голос її нагадує білий атлас, і сміхотливий струмок, і чарівні дзвіночки — усе разом.

— Замолоду її вважали красунею, — мовила Марілла. — Ми не були з нею добре знайомі, але мені вона подобалася… хоч і тоді вже дехто казав, що вона дивакувата. Деві, коли ще раз таке побачу, їстимеш сам, після всіх, як француз.

Майже всі розмови між Енн і Маріллою, що відбувалися в присутності двійнят, були пересипані подібними зауваженнями й докорами, зверненими до Деві. Цього разу, хай як прикро зізнаватися в такому, неспроможний зібрати останні краплі сиропу ложкою, хлопчик спростив собі завдання, вхопивши тарілку обома руками й заходившись вилизувати її рожевим язичком. Енн глянула на нього так перелякано, що маленький грішник, почервонівши, напівприсоромлено, напівзухвало заявив:

— Бо так нічого не пропадає.

— Тих, хто несхожий на інших, завжди вважають диваками, — відповіла Енн. — А панна Лаванда таки ні на кого не схожа, хоч і важко сказати, чим саме. Може, тим, що вона — з тих людей, які ніколи не старіють?

— Кожна людина мусить старіти з його власним поколінням, — заперечила Марілла, доволі недбало вживаючи займенники. — А коли ні — то усім буде зле. Я думаю, Лаванда Льюїс геть віддалилася від життя. Вона жила там самотою, доки всі про неї забули. Та її кам’яничка — один з найстаріших будинків на острові. Її ще вісімдесят років тому звів старий пан Льюїс, коли приїхав з Англії. Деві, не штовхай Дору попід лікоть! Я все бачила. І не вдавай, наче ти не винен. Що це коїться з тобою нині?

— Може, я з лівої ноги встав, — припустив Деві. — Мілті Болтер каже, що тоді ввесь день у тебе все летітиме шкереберть. Йому так бабуся сказала. Але чому з лівої ноги? І що робити, коли ліжко стоїть правим боком до стіни? Скажіть, я хочу знати.

— Мені завжди було цікаво, що сталося між Стівеном Ірвінгом та Лавандою Льюїс, — вела далі Марілла, не звертаючи уваги на Деві. — Адже вони були заручені двадцять п’ять років тому, а потім розірвали стосунки. І хтозна, у чім там річ, але щось відбулося, напевно, жахливе, бо він поїхав до Штатів і відтоді більше не приїздив додому.

— А може, нічого жахливого й не сталося. Дрібниці часто завдають нам більшого клопоту, ніж серйозні й важливі речі, — відповіла Енн із раптовою проникливістю, якої не замінить жоден життєвий досвід. — Марілло, не кажіть, будь ласка, пані Лінд, що я ходила до панни Лаванди. Вона почне розпитувати, а я не хочу відповідати… і певна, що й панна Лаванда теж не хотіла б цього.

— О, Рейчел неодмінно зацікавилася б, — кивнула Марілла, — хоч зараз їй і нема коли втручатися в чужі справи. Томас хворіє, і вона майже не виходить, та й важко їй, бо, здається, вона й не вірить уже, що він одужає. Якщо із ним щось станеться, Рейчел буде геть самотня, бо всі діти виїхали на захід, окрім Елізи, чоловіка якої вона недолюблює.

— Рейчел каже: якби Томас виявив силу волі, то враз одужав би. Але яка в тім користь? Горбатого могила виправить, — продовжувала Марілла. — Томас Лінд зроду-віку не мав сили волі. Замолоду слухався матері, після одруження — Рейчел. Дивно, як він наважився захворіти без її дозволу. Проте не можна так казати. Рейчел була йому доброю жінкою. Без неї він напевне нічого б у житті не досяг. Коли вже й судилося бути підкаблучником, то добре, що йому дісталася така тямуща й розумна дружина, як вона. Проте Томас і не опирався, принаймні так йому не доводилося приймати жодних важливих рішень. Деві, не крутися як в’юн.

— Але мені нема чого робити, — запхинькав Деві. — Їсти більше не можу, а дивитися, як ви з Енн їсте — дуже страшно нудно.

— Ну то йдіть із Дорою надвір і погодуйте курей, — відказала Марілла. — Тільки дивись мені — не скуби білого когута за хвіст.

— Але мені потрібне пір’я, коли ми бавимося в індіанців, — посмутнів Деві. — Мілті Болтер так приндиться,