Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

— Ні, адресу загубили.

— А як її прізвище?

Хлопці мовчали.

Як її прізвище? Чи ви прізвище також загубили?

Її прізвище Терентьєва, а звуть Марія Гаврилівна, — несподівано сказав Мишко. — Ви не знаєте її?

— Терентьєва Марія Гаврилівна? Знаю, — сказала Оленка, — вона живе поряд з нами. Ходімо, ми вам покажемо…

Розділ 69

НІКІТСЬКИЙ

— Майте на увазі, — говорив по дорозі Мишко, — тітці не треба говорити, що Генка її шукає.

— Чому?

— Це довга історія, — сказав Мишко. — Вона думає, що Генка помер, і її треба спочатку підготувати. Якщо їй так прямо і бухнути, то в неї від радощів може розрив серця трапитися. Здоров'я в неї дуже благеньке, тим більше такий «племінничок», самі бачите…

— Ми з нею майже не знайомі, — сказала Оленка. — Вона живе дуже замкнуто.

— І взагалі, — продовжував Мишко, — абсолютно нікому не кажіть. І батькові своєму не кажіть…

— Татусь помер, — сказала Оленка.

Мишко зніяковів:

— Вибач, я не знав. — І, помовчавши, спитав: — Як же ви тепер?

— Самі живемо. Працюємо з Ігорем «2 БУШ 2, повітряний атракціон».

Вони підійшли до будиночка Бушів.

— Ось тут вона живе. — Оленка показала на сусідній будинок.

Через високу загорожу було видно тільки дах, покритий на краях ніздруватою кіркою снігу.

— Як ця вулиця називається? — спитав Мишко.

— Ямська слобода, — сказав Ігор. — Наш номер вісімнадцять, а Терентьєвих — двадцять.

— Добре ти шукав! — Мишко з докором подивився на Генку.

— Не розумію, — бурмотів Генка, відводячи очі, — як це я пропустив…

— На цьому боці навіть немає слідів від лиж, — зауважив Славик.

— Як немає? — бурмотів Генка, розглядаючи доріжку. — Куди ж вони поділися?.. Стерлися! Ну звичайно, стерлися. Бачите, рух який! — Він показав на безлюдну вулицю.

— Зайдімо до нас, — запропонувала Оленка… — Ми, правда, три дні дома не були, але зараз затопимо, і буде тепло-тепло.

Будиночок був маленький і тихий. Пухнастий іній лежав на. вікнах. Рівномірно цокав на стіні годинник. Під ногами ледь рипіли дошки підлоги. Строкаті доріжки лежали на чисто вимитій підлозі. Велика гасова лампа висіла над столом, вкритим квітчастою клейонкою. На стіні в рамках висіли великі портрети чоловіка і жінки. У чоловіка були густі нафабрені вуса, акуратний проділ на голові, брите підборіддя упиралося в накрохмалений комірець з відігнутими кінчиками. «Точнісінько так само, — раптом подумав Мишко, — як на дідусевому портреті там, у Ревську».

Оленка переодяглася в старе пальтечко, взула валянки і пов'язала голову хусткою. Вона була тепер схожа на сільську дівчинку з великими синіми очима і прямим носиком.

— Пішли по дрова, — сказала вона Ігорю.

— Ми принесемо! — закричали хлопці. — Покажіть де.

Всі гуртом вийшли у двір. Оленка відімкнула сарай. Мишко і Генка почали колоти дрова. Славик і Ігор носили їх у хату. Оленка, побрязкуючи відрами, пішла по воду.

Генка ввійшов в азарт.

— Ми їх всі переколимо, — бурмотів він, замахуючись колуном. — Для чого вам кожного разу возитися…

Поліно ніяк не піддавалося.

— Кинь ти його, — сказав Мишко, — візьми інше.

— Ні, — Генка розчервонівся, його будьонівка зсунулася аж на потилицю, — поліно уперте, але і я теж…

Скоро обидві груби в будинку запалали яскравим полум'ям. Друзі посідали біля печі в маленькій кухні.

Оленка і Славик на стільцях, а інші — на підлозі.

— Ось так і живемо, як бачите, — сказала Оленка, беручи в руки в'язання. — Приїжджаємо сюди тільки у вільні дні, коли не виступаємо.

— Треба переїхати в Москву, — пробасив Ігор.

— А мені жаль, — сказала Оленка, — тут тато і мама жили…

Полум'я в димарі протяжно завило, вогняні плями затанцювали на підлозі.

— Ми тут цілий тиждень будемо, — сказала Оленка. — Приїжджайте до нас у гості.

— Не знаю, — сказав Мишко, — на цьому тижні ми будемо дуже зайняті. Завтра на зборі загону вирішується питання про передачу в комсомол. Якщо нас передадуть, то треба ще пройти бюро осередку, осередок, райком.

— Ви вже комсомольцями будете? — здивувалася Оленка.

— Так, — Мишко помовчав, потім спитав: — Скажи, у вас є горище?

— Є.

— З нього видно двір Терентьєвих?

— Видно. А для чого тобі?

— Хочу подивитися.

— Ходімо покажу.

Мишко і Оленка вийшли в холодні сіни й по крутих сходах піднялися на горище.

— Дай руку, — сказала Оленка, — а то впадеш.

Вони перелізли через крокви і підійшли до слухового віконця. Селище лежало великими квадратами кварталів; за ним темнів ліс, розрізаний надвоє далекою залізничною колією.

Від будинків, сараїв, тинів усюди чорніли на снігу довгі тіні. Телеграфні проводи струменіли від стовпа до стовпа, фарфорові чашечки клубочками тулилися на перекладках. Було видно майже як удень.

Оленка стояла поряд з Мишком. Її обличчя, освітлене місяцем, здавалося зовсім прозорим, тільки чорніли на ньому тонкі брови і довгі, загнуті догори вії. Вона тримала Мишка за руку, і обоє вони мовчали… Мишко подивився на сусідній, терентьєвський двір. Він був великий і пустий. Вздовж огорожі тягнулися будівлі і лежали звалені колоди.

Завив десь паровозний гудок і враз обірвався.

Мишко дивився на терентьєвський двір і раптом побачив, що в будинку відчинилися двері. На задній ґанок вийшов високий чоловік у накинутому на плечі кожушку. Він стояв спиною до Мишка і курив. Потім кинув недокурок у сніг і повільно повернувся. Мишко з усієї сили стиснув Оленчину руку.

Це був Нікітськнй…

Розділ 70

БАТЬКО

Пізно ввечері повернулися хлопці в Москву. Коли Мишко добрався додому, була вже північ.

Мама сиділа за столом і читала книгу. Коли Мишко ввійшов у кімнату, вона обернулася до нього і мовчки докірливо похитала головою.

— Розумієш, мамо, — швидко заговорив Мишко, — зустріли в Пушкіно знайомих і затрималися. Я там і повечеряв, так що ти не турбуйся. — Він заглянув через її плече в книгу. — Ти що читаєш? А? «Анна Кареніна»…

Вона відчула в його голосі байдужість і спитала:

— Тобі не подобається?

— Не дуже. Я більше «Війну і мир» люблю. — Мишко сів на ліжко і почав роздягатися.

— Чому?

— Чому? — Мишко подумав, потім сказав: — У «Війні і мирі» герої всі серйозні: Волконський, Безухов, Ростов… А тут не зрозумієш, що це за люди. Стіва цей — нероба якийсь. Йому сорок років, а він все з себе дитиночку вдає.

— Не всі герої легковажні, — заперечила мама. — Наприклад, Левін.

— Так, Левін, звичайно, серйозніший. Та й то його нічого, крім свого господарства, не цікавить.

— Бачиш, — мама повільно підбирала слова, — це були люди свого часу, свого товариства…

— Я все це розумію. — Мишко лежав уже під ковдрою, заклавши руки під голову. — Це великосвітське