Анатолій Наумович Рибаков - Кортик

товариство. Але і у «Війні і мирі» також змальовується великосвітське товариство. А подивися, яка різниця. Там люди мають якусь мету, прагнення, усвідомлюють свій обов'язок перед суспільством, а тут не зрозумієш, для чого живуть ці люди — наприклад, Вронський, Стіва. От скажи: адже людина повинна мати якусь мету в житті?

— Звичайно, повинна, — сказала мама, — але, по-моєму, кожний з героїв «Анни Кареніної» має мету. Щоправда, ця мета сугубо особиста: наприклад, особисте щастя, життя з коханою людиною. Маленька мета, але все ж таки мета.

Мишко підвівся на лікоть:

— Яка ж це мета, мамо! Якщо так мислити, то кожна людина має мету. Виходить у п'яниці також є мета: кожний день пиячити. І в непмана: гроші складати. Я зовсім не про таку мету говорю.

— А про яку ж?

— Ну, як би тобі сказати… Мета повинна бути високою, розумієш? Благородною.

— А все-таки?

— Ну, наприклад, ми ось днями розмовляли з Костянтином Олексійовичем. Він сам розповів. Раніше він служив тільки заради грошей. Де більше платять, там і служить. Виходить, у нього мета невисока. А коли він зараз працює цілу добу і хоче відбудувати фабрику, щоб у нас в країні було багато товарів, — виходить, у нього мета благородна. Може, я навів невдалий приклад, але я так розумію.

— Чим же він винен? Адже раніше він не міг ставити собі такої мети. Він працював у капіталіста і, звичайно, ніщо, крім жалування, його не цікавило.

— Значить, він не повинен був працювати, — рішуче відповів Мишко. — Адже батько не працював на капіталістів.

— Не зовсім так. — Мама крутнула головою. — Батькові доводилося працювати і в капіталістів.

— Це зовсім інша справа. Він працював, щоб заробити на існування. Але ж не це було головним у його житті. Адже він був революціонером. Він віддав життя за революцію. Виходить, у нього була в житті найвища, найблагородніша мета.

Вони помовчали.

— Знаєш, мамо, — сказав Мишко, — я собі дуже добре уявляю батька. Мені ось здається, що він ніколи нічого не боявся.

— Так, — сказала мама, — він був дуже сміливий чоловік.

— І потім, — продовжував Мишко, — мені здається, що він ніколи не думав про себе, про своє благополуччя, і найвищим для нього були інтереси партії.

Вони замовкли. Мишко знав, що мамі важко згадувати про батька, і він більше не питав у мами нічого.

Потім мама закрила книгу, погасила світло і також лягла в постіль, а Мишко ще довго лежав з відкритими очима, дивлячись у місячні бліки, що пливли по кімнаті.

Розмова з матір'ю розхвилювала його. Може тільки зараз, коли вони говорили про мету в житті, він уперше виразно відчув, що дитинство кінчається і він вступає в життя.

І, думаючи про своє майбутнє, він не хотів ніякого іншого життя, крім такого, яке прожив батько і такі люди, як батько, — люди, що віддали все своє життя великій справі революції…

Розділ 71

ГЕНЧИНА ПОМИЛКА

Про те, що він бачив Нікітського, Мишко розповів товаришу Свиридову на другий день після поїздки в Пушкіно. Свиридов порадив хлопцям чекати і в Пушкіно більше не їздити.

Втім, інші турботи заволоділи тепер нашими друзями. Рада загону ухвалила передати в комсомол групу піонерів, у тому числі Мишка, Генку, Славика, Шуру Огурєєва і Зіну Круглову. Осередок РКСМ уже прийняв їх, і вони готувалися до приймальної комісії райкому.

Мишко дуже хвилювався, йому ніяк не вірилося, що він стане комсомольцем. Невже здійсниться його найзаповітніша мрія? Він з прихованою заздрістю поглядав на комсомольців, що заповнювали коридори й кімнати райкому. Які вони всі веселі, прості хлопці й дівчата! Цікаво, що вони відчували, коли проходили приймальну комісію? Також, мабуть, хвилювалися. Але для них все це позаду, а він, Мишко, боязко стоїть перед великими, увішаними об'явами дверима. За цими дверима засідає комісія, і там скоро вирішиться його доля.

Першим викликали Генку.

— Ну, що? — кинулися до нього хлопці, коли він вийшов з кімнати.

— Все в порядку! — Генка хвацько зсунув свою будьонівку набакир. — Відповів на всі питання.

Він перерахував поставлені йому запитання, у тому числі: який кандидатський стаж для учнів.

— Я відповів, що шість місяців, — сказав Генка.

— От і неправильно, — сказав Мишко, — рік.

— Ні, шість місяців! — настоював Генка. — Я так відповів, і головуючий сказав, що правильно.

— Як же так, — дивувався Мишко, — я сам читав статут.

Викликали Мишка. Він увійшов у велику кімнату. За одним із столів засідала комісія. Збоку стола сидів Коля Севостьянов. Мишко боязко сів на стілець і з хвилюванням чекав запитань.

Головуючий, молодий білявий парубок у косоворотці і шкіряній куртці, поспішно прочитав Мишкову анкету, вставляючи кожної хвилини слово «так»: «Поляков — так, Михайло Григорович — так, учень — так».

— Це наш актив, — посміхнувся Коля Севостьянов, — вожатий ланки і член учкому.

— Ти своїх не хвали, — одрізав головуючий, — самі розберемося.

Мишко відповів на всі запитання. Останнім було запитання про кандидатський стаж. Мишко знав, що рік, але Генка… І він нерішуче сказав:

— Шість місяців…

— Неправильно, — сказав головуючий, — рік. Ну добре, іди…

З райкому хлопці поспішили до Свиридова, який викликав їх на десять годин ранку, і всю дорогу Мишко і Славик лаяли Генку. Славик також неправильно відповів.

— Тепер починай все спочатку, — говорив Мишко, — всіх приймуть, а нас ні. Ганьба на всю школу!

— Зате у нього великі успіхи по коньках! — сказав Славик. — Цілі дні на катку пропадає, навіть газети в руки не бере.

Пригнічений всім, що трапилося, Генка мовчав і тільки шалено дмухав на замерзле скло трамваю. Однак мовчання йому не допомогло. Друзі продовжували його лаяти і, що найприкріше, говорили про нього в третій особі, навіть не зверталися до нього.

— У нас все в порядку, — перекривив Мишко Генку. — Знайте нас: ми кислиці — з нас то квас! Ми самі з вусами. Роздайся море — жаба лізе!

— Шапками закидаємо, — додав Славик.

— Він все про скарб мріє, — не заспокоювався Мишко, — все скарб і скарб… Який скарбник знайшовся!..

— Він у мільйонери пнеться, — додав Славик, але трохи м'якше, йому, видно, стало жаль пригніченого Генки. Вони доїхали до великого будинку, де внизу чекала їх перепустка в кімнату № 203, до товариша Свиридова.

— Що ж ви, друзі, запізнюєтеся? — суворо запитав Свиридов, коли вони з'явилися до нього.

— У райкомі затрималися, в приймальній комісії, — відповів Мишко.

— Ого! — Свиридов підняв брови. — Поздоровляю молодих комсомольців.

Хлопці зажурено зітхнули.

— Чого ви? — спитав Свиридов і уважно подивився на них. — Що трапилося?

— Провалилися, — дивлячись убік, сказав Мишко.

— Провалились? — здивувався Свиридов. —