Агата Крісті - Немезида

це розумію. Але перш ніж ви звідси поїдете, гадаю, тут знайдуться одна або дві справи, які можуть дати результат і в яких ви, либонь, могли б мені трохи допомогти.

— Он як. Отже, ви маєте якісь здогади.

— Я пам’ятаю, що ви сказали про мій дар.

— То ви уже відчули запах зла?

— Не так легко його відчути, навіть коли воно висить у повітрі.

— А ви відчуваєте, що зло висить у повітрі?

— О, так. І дуже виразно.

— А надто після того, як померла міс Темпл, бо померла вона не внаслідок нещасливого випадку, хоч би що там думала місіс Сендбурн.

— Ні, — сказала міс Марпл. — Вона померла не внаслідок нещасливого випадку. Здається, я не розповідала вам про те, як одного разу міс Темпл сказала мені, що вона вирушила в цю подорож як на прощу.

— Це цікаво, — сказав професор. — Атож, цікаво. А вона не сказала вам, про яку прощу йдеться, куди або до кого вона їде?

— Ні, — відповіла міс Марпл. — Але якби вона прожила трохи довше й не була після свого поранення такою слабкою, вона могла б мені про це розповісти. Та, на лихо, смерть прийшла по неї надто швидко.

— Тобто про її прощу ви більше нічого не знаєте?

— Ні. Маю лише відчуття, що її прощу зупинила якась зловісна сила. Хтось не хотів допустити, щоб вона доїхала туди, куди їхала, чи дісталася до того, з ким вона хотіла зустрітися. Можна тільки сподіватися, що Провидіння проллє світло на всі ці загадки.

— Тому ви й залишаєтеся тут?

— Не тільки тому, — сказала міс Марпл. — Я хочу дещо довідатися про дівчину, яку звали Нора Брод.

— Нора Брод? — спантеличено перепитав професор.

— Ще одна дівчина, яка зникла приблизно в той самий час, що й Вериті Гант. Ви ж самі казали мені про неї. Дівчина, у якої вистачало хлопців і яка вельми охоче за ними бігала. Дівчина дурна, але, певно, у ній було щось вельми привабливе для чоловічої статі. Гадаю, — провадила міс Марпл, — що коли я більше довідаюся про неї, це допоможе мені в моєму розслідуванні.

— Робіть, як знаєте, детективе-інспекторе Марпл, — сказав професор Вонстед.

II

Заупокійна служба відбулася наступного ранку. Усі учасники екскурсії були на ній присутні. Міс Марпл окинула поглядом церкву. Було там і кілька місцевих жителів — наприклад, місіс Ґлін та її сестра Клотільда. Наймолодша з них, Антея, не прийшла. Прийшли також кілька людей із села, подумки відзначила міс Марпл. Навряд чи вони знали Елізабет Темпл, але їх привела сюди хвороблива цікавість, розбуджена тим, що з цією смертю, як тепер казали, було «не все чисто». На службі був присутній і якийсь старий священнослужитель. Він був у гетрах і мав понад сімдесят років, як здалося міс Марпл, — широкоплечий старий чоловік із благородною гривою сивого волосся. Він мав, певно, хворі ноги, і йому було важко як опускатися навколішки, так і стояти. Його обличчя здалося міс Марпл дуже гарним, і вона запитала себе, хто б то міг бути. Можливо, якийсь давній друг Елізабет Темпл, припустила вона, який приїхав здалеку, щоб бути присутнім на заупокійній службі?

Коли виходили з церкви, міс Марпл обмінялася кількома словами зі своїми супутниками. Вона вже добре знала, які в кого плани. Подружжя Батлерів вирішило повернутися до Лондона.

— Я сказала Генрі, що більше цього не витримаю, — промовила місіс Батлер. — Ви знаєте, у мене весь час таке відчуття, що як тільки ми завернемо за ріг вулиці, хтось у нас вистрелить або кине камінь. Хтось із тих, хто затаїв злість на цю фірму екскурсій.

— Облиш верзти нісенітницю, Меймі, — сказав містер Батлер. — Не дозволяй своїй уяві заходити так далеко.

— Сьогодні ми навіть точно не знаємо, кого нам боятися. Повсюди бандити, викрадачі людей та всіляка інша наволоч. Я ніде не можу почуватися в безпеці.

Стара міс Ламлі та міс Бентем вирішили продовжити подорож, їхня тривога вщухла.

— Ми дуже дорого заплатили за екскурсію, і було б шкода від усього відмовитися через цей прикрий нещасливий випадок. Учора ввечері ми зателефонували нашій добрій сусідці, і вона пообіцяла подбати про наших котів, тож нам нема чого турбуватися.

Смерть Елізабет Темпл залишилася для міс Ламлі та міс Бентем лише прикрим нещасливим випадком. Вони вирішили, що так їм буде зручніше.

Місіс Райзлі-Портер також вирішила їхати далі з екскурсією. Полковник і місіс Вокер постановили, що ніщо не зможе перешкодити їм помилуватися особливо рідкісною колекцією фуксій, які ростуть у парку, що його екскурсія має відвідати післязавтра. Архітектор Джеймсон також піддався своєму бажанню побачити кілька старовинних будівель, що становили для нього особливий інтерес. Проте містер Каспар вирішив покинути екскурсію й мав намір від’їхати звідси поїздом. Міс Кук і міс Бароу, схоже, ще вагалися.

— Тут можна зробити кілька цікавих прогулянок, — сказала міс Кук. — Я думаю, ми затримаємося на трохи в «Золотому кабані». Ви також хочете тут затриматися, чи не так, міс Марпл?

— Ви вгадали, — сказала міс Марпл. — Я не відчуваю себе спроможною подорожувати далі й усе таке. Думаю, після всього, що сталося, мені буде корисно відпочити день або два.

Після того як гурт розійшовся, міс Марпл, доклавши всіх зусиль, щоб це нікому не впало в око, вирушила у власну подорож. Вона дістала із сумочки аркушик паперу, вирваний із записника, на якому вона записала дві адреси. Першою була адреса міс Блекіт, яка жила в невеличкому, охайному будиночку з прилеглим садом, що стояв у самому кінці вулиці, там, де дорога починала спускатися в долину.

Маленька, охайно вбрана жінка відчинила їй двері.

— Місіс Блекіт?

— Так, мем, це моє ім’я.

— Чи не дозволите мені увійти й трохи поговорити з вами? Я щойно була на заупокійній службі, й у мене трохи паморочиться в голові. Можна мені посидіти у вас хвилину або дві?

— О Господи, звичайно ж, можна. Дозвольте висловити вам своє співчуття. Заходьте, мем, заходьте й сідайте. Усе буде гаразд. Зараз я принесу вам склянку води чи, може, ви хочете чаю?

— Ні, дякую, чаю не треба, — сказала міс Марпл. — Склянка води допоможе мені прийти до тями.

Місіс Блекіт пішла й принесла склянку води з приємним відчуттям, що має тепер нагоду побазікати про хвороби, запаморочення голови та на інші, не менш цікаві теми.

— Ви знаєте, з моїм племінником теж таке буває. Йому ще тільки трохи більш як п’ятдесят років, але йому нерідко ні сіло ні впало починає паморочитись у голові, і якщо йому не вдасться відразу