Ізабелла Сова - Терпкість вишні

я теж показую, а разом зі мною Казик та білявка в зеленому топі. Вона сидить на своєму хлопцеві, розхитуючи долонями, а в її волосся заплетені екзотичні квіти, достоту як у Целіни.

Я дала білявцеві знак, щоб опустив мене на землю. Двох пісень досить.

— Дурниці, я майже тебе не відчув, — він усміхнувся, відкидаючи з чола русяве волосся. — Але якщо захочеш пострибати ще, то дай мені знати.

Тож ми стрибаємо на «Коли немає дітей» і гарчимо: «Ушилась на вакації набридлива малеча! Коли дітей немає вдома, то ми завжди неґречні!» Цікаво, чи мої батьки були колись неґречні? Стоп, які ще там батьки? Є тільки те, що тут і тепер. Я, паруючий натовп, Казик у помаранчевій майці. Ну і білявець зі шпичастими вухами ельфа та усміхом Рейнарда. За мить я відчула себе королевою життя, а надто, коли Казик загарчав до мікрофону: «Блакитні джинси й солом’яні капелюшки. Водоспад, сонце, подушки хмар, золото полів. Щодня твій рюкзак повен нових вражень. Королеви життя між своїх королів». А потім, коли він заспівав «До Ані», я відчула, що мені набридло чекати ідеального кохання. Я хочу чекати конкретного хлопця. Хочу врешті сказати йому: «Чи знаєш, що твої очі спалюють, наче вогонь, коли у твої я дивлюся очі, сонце біжить удогонь!»

Добросердий білявець іще раз підняв мене вгору і мужньо витримав до кінця, скачучи на «пане Вальдеку, хіба ж не боїтеся». А потім пішов по пиво. І зник саме тоді, коли Казик завершив концерт.

— Цього не може бути, — сказав хлопчина біля мене. — Він мусить заспівати «Польщу». Без цього немає Дня студента.

І він заспівав. А коли ми підхопили: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу ТУТ, ТУТ, ТУТ, ТУТ!», ми повірили, що саме це і є наше місце. Та нужденна занедбана країна, де життя буває часом таке бридке, що аж очі лускають.

Казик закінчив, а з неба ринув рясний дощ. Усі кинулися до своїх затишних осель, холодних хат і жорстких гуртожицьких ліжок. У цьому хаосі та штовханині я і не намагалася шукати білявця. Певно, він тепер утікає від дощу, попиваючи своє пиво. Може, навіть тішиться, що вже нікого не треба пригощати, тягати на плечах чи питати: «Може, зустрінемося ще раз?»

День студента, фінал

— Ми так і не вибралися, — відповіла на моє питання Мілена. — Тому ти й не могла нас знайти.

— Нас затримав конкурс краси філологічного факультету, — додала Марія. — Але про це тобі найкраще розповість сама винуватиця.

— Дай спокій, Марисю, — Вікторія знічено зашарілася. — Нема про що розповідати.

— Є-є, — не вгавала Марія. — Ти стала першою віце-міс.

— Та ти що?! — зраділа я. — І маєш із цього якісь зиски?

— Кілька фоток, букет квітів і гумову надувну ляльку-хлопця замість традиційного ведмедика, — перелічила Вікторія. — А також чимало змішаних відчуттів.

— А як сталося, що ти взяла участь?

— Мене виштовхнули, — пояснювала Вікі. — Їм забракувало дівчат, і запросили охочих із залу. Ну і Єндрек підняв мою руку, а потім гукнув, що є охоча. Дуже дотепно.

— І що?

— Ну та що, — знизала вона плечима. — Не буду ж я битися з тим здоровилом. Зняла окуляри, віддала Єндрекові і вийшла на сцену. А ви ж знаєте, що без окулярів я геть інша людина. Мене обсідає сміливість. Я нікого не бачу, то й не гублюся.

— Ну, — погодилася Мілька. — Дрижаки тебе не хапали. Ти провела шоу, як фахівець.

— Вона була за крок від перемоги, — додала Марія. — Якби не дурнуватий шнур, ми мешкали б в одній кімнаті з міс факультету.

— А що з тим шнуром?

— Нічого. Він лежав собі непомітно на землі. Під час самби я перечепилася ногою і — прощай, перемого.

— Все одно було несамовито, — заявив Травка. — І взагалі, друге місце найкрутіше.

Для мене так точно. Бо друге місце дає практично те ж саме, що й натовп або шапка-невидимка. Дозволяє зникнути з очей решти світу. І спокійно займатися своїми справами.

— Коли прийде твій кузен? — зненацька нетерпляче сказала Марія. — Бо після тієї дискотеки у мене страшенно болить серце.

— Де саме? — почули ми знайомий понурий голос, а за мить побачили його понурого власника. — Де саме тобі болить?

— Отут ліворуч, у ділянці ребер. Так мені коле, — ойкнула вона. — Може, це інфаркт?

— Е-е, — махнув рукою Болек. — Це цицька болить, а не серце.

— Точно? — допитувалася Марія, не до кінця переконана в слушності Болекового діагнозу.

— Ти бідкаєшся, як деякі старенькі. Їм стає нудно після вечірних новин, і тоді вони починають вишукувати в себе болячки. А потім телефонують із готовим діагнозом. Що в них, мовляв, відшарувалася слизова оболонка шлунка й простує до дванадцятипалої кишки, або що ребро затиснуло лівий шлуночок серця.

— А ти що?

— Виїжджаю і якщо є час, то вислуховую. Все, що я можу зробити, аби покращити їм так звану якість життя, — зітхнув Болек. — То котра з вас наступна?

— Може, я, — показала я пальці на ногах. — Я була на Дні студента в сандаліях. Ну і трохи пострибала з диким натовпом.

— Ну-у. — Болек із задоволенням придивлявся до моїх посинілих нігтів. — Сандалі — це не найліпша ідея для такого концерту. Виглядає жахливо, але, може, не доведеться ампутувати стопи.

Я рефлекторно підібгала розпухлі пальці.

— Я пожартував. — Він традиційно всміхнувся лівим кутиком губ. — Зараз дам тобі добру масть, і, що ж, дай їм кілька днів перепочити.

— Тобто мені не можна виходити з хати? — зажурилась я.

— Можна, чому ні. Якщо ти вмієш ходити на руках.

І після Дня студента

Я витримала вже цілих два дні. Сиджу в кухні-лазничці, з тугою спостерігаючи за котами, що вигріваються на травневому сонці. Я й собі полежала б на травичці в старому садку за нашим будинком. Востаннє я так лежала майже рік тому. Ніби недавно, а відчуваю, що за весь цей час наповнила спогадами щонайменше два півлітрові кухлі.

— Ми в задумі? — запитав Філіпп.

Він хвилину тому зайшов, аби пересвідчитись, як там Мільчині справи. Всівся в нашій кухні і терпляче чекав, поки я перестану милуватися котами.

— Тобто ми обоє, — уточнив він мою ствердну відповідь.

— А ти теж чимось переймаєшся? — здивувалась я. — Мілена казала…

— Мілена… — Він глянув на кам’яні плити тротуару. — Така дівчина не потребує біля себе зануди. Їй потрібний хтось заряджений позитивною енергією. Звитяжець. Візіонер. Людина, Котра Потямить Залагодити Все. От я і намагаюся таким стати.

Це останнє йому навіть удається, а що з рештою?

— На неї ніщо не справляє враження, — визнав він,