Умберто Еко - Не сподівайтеся позбутися книжок

У.Е.: Ви знаєте дослідження кіпу Раймондо ді Сангро, князя Сансеверського?

Ж.-К.К.: Ви хочете сказати про мотузкові сплетіння й вузлики, якими користувалася адміністрація інків, аби полегшити брак письменності?

У.Е.: Саме так. Мадам де Графіньї написала «Листи перуанки», роман, який у XVIII столітті мав величезний успіх. Раймондо ді Сангро, неаполітанський князь-алхімік, починає вивчати книжку мадам де Графіньї та робить чарівне дослідження, присвячене кіпу, ще й з кольоровими ілюстраціями.

Цей князь був надзвичайним персонажем. Імовірно, він був франк-масоном, окультистом, відомим тим, що в своїй капличці у Неаполі поставив скульптури, що зображали людські тіла без шкіри і з оголеною системою судин, і ті скульптури були такими реалістичними, аж подейкували, що він працює із тілами живих людей, можливо, з тілами своїх рабів, яким він вводив якісь речовини — і вони кам'яніли. Якщо будете в Неаполі, обов’язково підіть у крипту капели Сансеверо, аби ними помилуватися. Ці тіла — це як дослідження Андреаса Везалія з каміння.

Ж.-К.К.: Будьте певні, нагоди я не проґавлю. Щоб продовжити розмову про вузликове письмо, що спричинило появу низки дивовижних коментарів, я згадаю великі зображення, знайдені в Перу, про які авантюрні уми казали, що їх накреслено для передачі послання нетутешнім істотам. Перекажу вам новелу Трістана Бернара на цю тему. Якось земляни виявили, що до них доходять повідомлення з далекої планети. Вони зосереджуються, аби розшифрувати, що це за послання, але це їм не вдається. Тож вони вирішують накреслити в пустелі Сахара щонайбільшими літерами по декілька кілометрів у довжину найкоротше можливе слово. Вибирають слово «Прошу?» І пишуть велике «Прошу?» на піску, на що йдуть роки праці. Вони дуже здивувалися, коли за деякий час надійшла відповідь: «Дякуємо, але повідомлення адресоване не вам».

Отак я відволікся, аби запитати у вас, Умберто: що таке книжка? Це об'єкт із знаками, які можна читати? Римські volumina — це теж книжки?

У.Е.: Так, ми вважаємо, що вони теж є етапом історії книжки.

Ж.-К.К.: Така спокуса сказати, що книжка — це об’єкт, який читають. Але це неточне визначення. Газету читають, але це не книжка, так само ні лист, ні надгробок, ні транспарант, ні етикетка, ні екран мого комп’ютера — не книжка.

У.Е.: Мені здається, що манера схарактеризувати, чим є книжка, це як помітити різницю між мовою та діалектом. Жоден лінгвіст цієї різниці не знає. Але ми можемо її проілюструвати, сказавши, що діалект — це мова, але без армії та флоту. Саме тому ми говоримо про венеціанську мову, наприклад, бо її використовували в дипломатії та комерції. Проте цього ніколи не траплялось із п'ємонтським діалектом.

Ж.-К.К.: І тому це діалект.

У.Е.: Точно. Тож якщо у вас є маленький постамент, на якому один знак, припустімо, божественне ім'я, про книжку не йдеться. Але якщо у вас є цілий обеліск, де численні знаки розповідають історію Єгипту, то у вас є щось подібне до книжки. Це та сама різниця, що й поміж текстом і фразою. Фраза закінчується там, де стоїть крапка, а текст виходить за горизонт першої крапки, що закінчує першу фразу цього тексту. «Я повернувся додому». Фразу закінчено. «Я повернувся додому. Зустрів матір». І ось ви вже у текстуальності.

Ж.-К.К.: Я хотів би згадати фрагмент есею Поля Клоделя «Філософія книжки», який було видано 1925 року, після його лекції, виголошеної у Флоренції. Клодель — це автор, якого я зовсім не люблю, але в якого траплялося декілька дивовижних осяянь. Він починає з трансцендентного твердження: «Ми знаємо, що світ — це текст і що він до нас промовляє смиренно та радісно про свою відсутність, але також і про вічну присутність когось іншого, його творця».

Звісно, це слова християнина. Далі він каже: «Я захотів вивчати фізіологію книжки, слово, сторінку, всю книжку. Слово — це неспокійна порція фрази, кавалок шляху до смислу, запаморочення думки, що минає. Натомість китайське слово лишається перед очима… Письмо чарівне тим, що промовляє. Стара та нова латина були створені для того, щоб ними писали на камені. Перші книжки мають архітектурну красу. Далі рух розуму пришвидшується, потік сировини думок стає повноводнішим, лінії стискаються, письмо заокруглюється та скорочується. Скоро це вологе тремтливе полотно сторінки, що вийшла з дзьоба пера, вхопить друкарський верстат і надрукує… І ось людське письмо стає певною мірою стилізованим, спрощеним — як механічний орган… вірш — це лінія, що уривається не тому, що дійшла до матеріальної межі, і їй забракло місця, але тому, що її внутрішній шифр виконано і її чесноти вже вичерпано… Кожна сторінка постає як наступна тераса великого саду. Око тішиться й від, певною мірою, бокової атаки прикметника, що вистрілює в нейтральність із жорстокістю ноти гранату, а чи й вогню… Велика бібліотека завжди нагадує мені шари вугільної шахти, що повниться викопними організмами, відбитками та збігами. Це гербарій почуттів і пристрастей, це бокал, де зберігають висохлі зразки всіх людських суспільств».

У.Е.: Бачите, він чітко розрізняє поезію та риторику. Поезія спроможна геть по-новому відкрити нам письмо, книжку та бібліотеку. Хоча Клодель говорить нам саме те, що ми знаємо! Що вірш закінчується не тому, що закінчилася сторінка, а тому, що він підпорядкований внутрішньому правилу та ін. Це дуже тонка риторика. Хоча він і не додає тут жодної нової ідеї.

Ж.-К.К.: Хоча Клодель і бачить у своїй бібліотеці «шари вугільної шахти», один із моїх друзів порівнює книжки із теплим хутром. Він відчуває тепло в прихистку поміж книжок. Він захищений від помилок, непевностей та холоду. Відчуття, що ви оточені всіма думками світу, всіма почуттями, всіма знаннями, всіма можливими помилками, надає почуття безпеки та комфорту. Вам ніколи не буде холодно в глибині бібліотеки. І ось ви захищені принаймні від морозяних небезпек незнання.

У.Е.: Атмосфера в бібліотеці також допоможе створити відчуття захищеності. Її облаштування, бажано, має бути старовинним. Чи то пак із дерева. Лампи мають бути такі, як у Національній бібліотеці — зелені. Поєднання коричневого та зеленого і творить ту особливу атмосферу. Зовсім сучасна бібліотека в Торонто (в своєму дусі дуже добре зроблена) не надає того відчуття захищеності, як Sterling Memorial Library в Єлі, де залу виконано в неоготичному стилі, що має декілька вмебльованих у XIX столітті рівнів. Пам'ятаю, що ідею про вбивство в бібліотеці для роману «Ім’я троянди» я придумав, працюючи саме в цій єльській Sterling Library. Того вечора я сидів у мезоніні, і мені здавалося, що