Герман Мелвілл - Мобі Дік, або Білий кит

словом і раптовим спалахом зневажливого гніву старого капітана, Стабб на якусь мить наче заціпенів, та потім схвильовано мовив:

— Я не звик, щоб зі мною так розмовляли, сер; таке поводження, сер, мені зовсім не до вподоби.

— Геть, — скреготнув зубами Ахаб і ступив убік, наче хотів утекти від спокуси.

— Ні, сер, стривайте, — знахабнівши, не відступав Стабб. — Я не потерплю, щоб мене називали собакою, сер.

— Тоді ти тричі віслюк, і мул, і баран! Ось тобі — і пішов геть, а то я звільню світ від твоєї присутності.

І Ахаб метнувся до нього з таким лютим виглядом, так оскаженіло, що Стабб мимохіть відступив.

— Іще ніколи я не терпів такої образи, не відплативши за неї, — мимрив собі під ніс Стабб, сходячи по трапу до каюти. — Дивина та й годі. Стривай-но, Стаббе, а я ж і зараз не знаю — чи то мені повернутись і вдарити його, чи — та що ж це таке? — стати навколішки отут і молитися за нього? Атож, саме таке мені спало на думку, а це ж я вперше в житті молитимусь. Дивно, дуже дивно, і він сам теж якийсь дивний; еге ж, хай там як, а Стаббу ще ніколи не доводилося плавати з отаким дивним капітаном. Як він на мене накинувся! Очі — наче дула в рушниці! Чи він не при собі? Так чи інак, а в нього щось є на думці — як завжди є щось на палубі, коли тріщать дошки. І до того ж він тепер проводить у ліжку не більше трьох годин на добу, і то не спить. Стюард Галушка мені розповідав, що вранці постіль у старого завжди така пом'ята та покручена, простирадла збиті в ногах, ковдра наче у вузол зав'язана, а подушка аж пашить, наче на ній лежала розпечена цеглина. Атож, гарячий старий. Мабуть, у нього це саме… сумління, про яке подейкують, чув я на березі; це мов пропасниця, кажуть, ще гірше, ніж зубний біль. Ну, не знаю, що воно таке, та боронь Боже на це захворіти. Усе в ньому — наче загадка; і нащо він щоночі спускається в кормовий відсік трюму — у всякому разі, так думає стюард, — нащо він це робить, хотів би я знати? Хто це призначає йому побачення у трюмі? От дивина! Та хіба знати, що тут і до чого. Воно завше так. Піду краще спати. Еге ж, чорт забирай, тільки для того, щоб заснути, уже варто було народитися. Справді, немовлята, коли народяться, одразу ж засинають. І це теж дивно, якщо поміркувати. Чорт забирай, усе на світі — диво, як на те. Та це не про мене. «Не думати» — ось моя одинадцята заповідь, а дванадцята — «Спи, коли спати хочеться». Тож ходімо, поспимо ще трошки. Ні, стривай, стривай. Адже він, здається, назвав мене собакою? Хай йому біс! Він назвав мене тричі віслюком, а зверху накидав ще цілу купу мулів та баранів! Та він би, як на те, міг і копнути мене ногою. Може, й копнув, та я цього не помітив, бо його обличчя мене просто налякало. Воно світилося, наче побіліла від часу кістка. Чортзна-що зі мною коїться! Ноги не тримають. Наче погиркався зі старим, і все нутро від цього ниє. Їй-богу, це мені, мабуть, наснилося. Та як же це так, як таке може бути? Тепер тільки запхати все це кудись подалі… І якось долізти до ліжка. А завтра подивимось на ці кляті чари при ясному дні, може, щось подумаю. Ніч-мати дасть пораду.

Розділ 30

Люлька

Коли Стабб пішов, Ахаб якийсь час стояв, перехилившись через борт корабля; потім, за своєю звичкою, підізвав до себе матроса і звелів йому принести з каюти кістяний стілець та люльку. Розпаливши люльку від нактоузного ліхтаря і поставивши стілець із підвітряного боку палуби, він сів і затягнувся.

За часів стародавніх вікінгів трони залюблених у море датських королів, якщо вірити легенді, виготовляли з іклів нарвала. Хіба можна було тепер, дивлячись на Ахаба, який сидів на кістяній тринозі, не подумати про королівську велич, утілену в його постаті? Адже Ахаб був ханом морів, і богом палуби, і великим володарем левіафанів.

Він покурював, і густий дим невпинно випливав з його рота леткими клубами, які вітер жбурляв назад, йому в обличчя. «У чому ж річ? — мовив він нарешті, звертаючись до самого себе і витягши з рота мундштук. — Куріння вже не заспокоює мене. О, моя люлько! Мабуть, непереливки мені, якщо твої чари ослабли. Моя доля — тяжка праця і знегоди, а не розваги, я ж бо, дурний, весь час курю і пускаю дим проти вітру; так завзято пускаю проти вітру дим, наче посилаю в повітря, як кит, що помирає, свої останні фонтани — наймогутніші, найгрізніші. Навіщо мені люлька? Їй би в тиші та супокої переплітати білі димові кола з білими шовковими кучерями, а не з такими сивими розкошланими патлами, як у мене. Годі курити…»

І він жбурнув запалену люльку в море. Вогонь зашипів у воді, ще мить — і корабель промчав над тим місцем, де лишилися бульбашки від затонулої люльки. А по палубі, низько насунувши капелюха, своєю хиткою ходою знову крокував Ахаб.

Розділ 31

Королева Меб[139]

Вранці Стабб розповідав Фласку:

— Я в житті ще не бачив таких чудних снів, Водоріз. Уяви собі, мені наснилося, наче наш старий дав мені копняка своєю кістяною ногою; а коли я спробував дати йому здачі, то, клянуся тобі спасінням душі, хлопче, у мене ледь нога не відпала. А потім дивлюся — Ахаб стоїть, наче якась піраміда, а я ще по-дурному вимахую ногою. Та ось що дивно, Фласку, — ти ж знаєш, яка чудасія може інколи наснитися, але то справді було дуже дивно: хоч як я лютився на нього, а все одно думав, що це не така вже й тяжка образа, оцей копняк. «Ну то й що, — казав я собі, — чого я так розходився? Адже нога не справжня». Це ж велика різниця, чим тебе вдарили: живою ногою або ж рукою чи якимось неживим предметом. Ось тому, Фласку, ляпас кривдить у тисячу разів сильніше, ніж удар дрючком. Живий дотик наче обпалює, хлопче. І в цьому сні все так перемішалося та переплелося — я стою й гамселю його, аж пальці на нозі позбивав об цю бісову піраміду, а сам собі думаю: «Та яка там у нього