Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

class="p1">Повернувся Селім. Він був не такий, ніж перше. Очі, в яких завжди світилися відданість і готовність у кожний мент умерти за хана, заволоклись тривогою, збентеженням, сумом.

— Хане, — сказав він. — Її мати… вмирає.

Зойкнула Мальва, прожогом кинулась до виходу і погналась ущелиною.

— Мамо–о!..

Миготіли різнобарвні плями перед очима; усе, що сталося сьогодні, здавалося тепер їй сном, а дійсність прийшла страшною вісткою: мати вмирає. Через неї, через неї… через неї…

Вбігла до хати. Стратон стояв біля постелі чорніший за ніч, вороже глянув на Мальву.

— Ти заплатила їй за все. І за своє народження, і за те, що не дала тобі загинути в цій страшній неволі…

— Вмерла?! — скрикнула Мальва і припала до матері. — Вай, вай, анам![149]

Марія розплющила очі, кволо прошепотіла:

— Ти тут, дитино?.. О Соломієчко моя… Не плач, не плач, я… я не хвора, тільки серце не послухалося чомусь. Скільки воно витримувало… Я завтра встану. І ми підемо на тихі води… на ясні зорі… О, як я чекала на цей день! Грамота у нас є, ми вільні… Чому ти йшла до них, дитино?

Мальва впала перед матір’ю на коліна і чолом притулилася до її шорсткої долоні.

— Мамо, чуєте, мамо… — Марія підвела голову. — Ти вислухай мене. Я чекала на нього… Хіба я могла знати, що цим завдам тобі горя? Я полюбила його ще малою, він тоді не був ханом. А ти ж мене мусульманкою виховувала, я не вмію тужити за тим, що ти, хоч і хотіла. Я не знаю тих ясних зір і тихих вод твоїх. Вони в мене тут — у долині Узенчика, на верхах Чатирдаґу, на вулицях Бахчисарая, в його очах. Але той край, що ти оплакала, не чужий мені, бо він твій. І якщо хан мене любить, хіба він піде плюндрувати землю моєї матері? Я люблю його, мамо. І ти не губи мене своїм краєм так само, як мій згубив тебе…

Мальва ридала і цілувала Маріїні руки. Марія підвелася, спершись на подушку ліктями, їй у голові не вміщалося, що той самий хан, перед яким вона сьогодні лежала ниць на землі, має стати її зятем. Тут щось не так… Вона — полковничиха Самійлиха — ханська теща? Роздивилася по хаті, заглянула Стратонові у вічі, чекаючи від нього поради. Але він не відповів на її німу просьбу. Руді брови опустилися аж до повік, і докір тьмянів у його блідуватих очах.

— О Ісусе, що я наробила! — схопилася обома руками за волосся і забилася в розпачі на постелі.

У п’ятницю перед обідом із Мангушу виїхала крита шаламаджею[150], замаяна пальмовим віттям кантара. Спереду сидів молодий погонич, погейкував на п’ять пар гладких білих волів і розкидав у натовп, що висипав із Мангушу і Бахчисарая до ущелини Ашлама–дере, барвисті хустинки. Позаду кантари йшли музиканти, виграючи на зурнах і чонґарах.[151]

Весільна процесія зупинилася перед літнім ханським палацом, їй назустріч вийшов сам Іслам–Ґірей у соболиній шубі. Він підійшов до кантари, розсунув шовкові завіси і виніс на руках молоду, закутану в золоту фередже, закриту яшмаком із рожевої турецької кисеї. Під музику, гамір і вигуки він проніс її між рядами людей і зник за воротами палацу.

Постояли мангушці і розійшлися — здивовані, заздрісні, а деякі з надією, що, чей, заступиться за них колись молода султан–ханим Мальва.

Ні Марія, ні Стратон не проводжали весільну кантару, не бенкетували на доччиному весіллі. Сиділи зі своїм чорним горем у Стратоновій світлиці, такій тихій–тихій, мов за небіжчиком.

Сім веж Оp–капу навіки зачинилися перед Марією, пересунулися з Перекопу і зупинилися непройденими горами довкола Маріїної домовини над долиною Узенчика.

Дотепер цих скель не помічала Марія. Адже біля їхніх стіп жило тільки її тіло, працювали тільки її руки на гріш, а душа, а надія були далеко поза ними, тому скелі не гнітили. Нині ж вони зійшлися, стулилися білими ребрами, загородили той вузький прохід, яким довгими роками мандрувала з Мальвою у край веселий…

Дві гори: Анам–каяси і Балан–каяси… Гора–мама і гора–дитина. Колись, кажуть старі татари, тут жила вдова з дочкою. Посватався до Зюлейки розбійник, і пішла Зюлейка йому назустріч. Побачила це мати і закричала: «Краще камінням станьмо!» І перемінилися обидві на скелі. О, якби мала тепер Марія таку чарівничу силу! Не втішив її ханський багатий агарлик — плата за наречену. Вдесятикрат повернулися Марії тяжко зароблені гроші на грамоту. Та кому тепер вони були потрібні?

Минув тиждень, другий, і вибралася стара мати, ханська теща, до палацу провідати дочку. В чорному і чорна на обличчі, мов тінь людська, підходила до зачинених залізних воріт. Зупинив її стражник у гостроверхому шоломі, з бердишем у руці.

— Куди, стара?

— Я до дочки, — сказала, блукаючи поглядом по землі. — Вона дружина ханська.

— Ти? Мати Мальви–ханим? — здивувався стражник, і тепер підвела на нього очі Марія. Довго дивилася на воїна і вже забула, чого прийшла. Десь вона бачила це біляве обличчя, колись воно майнуло повз неї і дивно стривожило материнське серце… Ах, це було давно, тоді, коли покійний хан Беґадир вирушав на Азов, а вони обидві з Мальвою вперше мандрували в гори, тікаючи з голодного степу… Так, так, це той, схожий на святого, що береже Матір Божу на стелі Успенського собору. Тоді Марія не бачила його очей, а тепер вони дивилися на неї холодно і неприступно, але такі знайомі, такі знайомі. Боже, це ж Мальвині очі!

Вражена неймовірною здогадкою, підступила Марія, простягнула руки, і зів’яли вони.

— Ти — мати ханим Мальви? — спитав ще раз сеймен Селім, уже м’якше, та все ж з недовірою.

— Так, так… — шепотіла. — А ти, хто ти? — запитувала і слабла. — Хто ти?

— Не годиться воїнові на службі з жінкою розмовляти, — суворо відповів Селім, але не зачиняв воріт, стояв, скований безумним поглядом цієї незнайомої жінки. — Добре, — сказав по хвилині, — я доповім кизляру–азі, що до ханим прийшла її мати.

— Хто ти? — не чуючи його слів, допитувалася Марія. — Заради життя твоєї матері скажи, хто ти?

— Я не маю матері. У мене не було її… — відповів, і сум промайнув по суворому обличчю воїна, промайнув тінню хмаринки і щез.

— Хто ж народив тебе на світ? Чей же мусив хтось