Дарунок Корній - Зворотний бік сутіні

Остап відчував: Мальва повністю розчарувалася у філософії темних. Бо його дивні марення, які віднедавна частіше навідують його уві сні, стають дедалі реальнішими. І цієї ночі він бачив Мальву живу та неушкоджену в дуже красивому місці. Вона врятувалася від світу темних і, схоже, цей світ поки не відає, що вона врятована і вважає її мертвою. Це він також бачив у своєму видиві. Зажурені обличчя темних безсмертних, які сумують над виловленим з води одягом Мальви. Вони думають, що одяг — це єдине, що залишилося від Мальви після того, як вона скупалася у водах ріки Забутої-Незгаданої.

Роздуми Остапа обірвалися. Вони прийшли.

Ворота були розкішні. Дубові. Щедро оздоблені сваргами, коловратами та посолонями. Талановитий майстер чи маг добротно попрацював над такою розкішшю та красою. Воротами можна було милуватися як мистецьким твором, довго та уважно роздивлятися символи, вивчати їх. Та Учитель підганяв хлопців. Спочатку роззув їх, зняв і свої постоли. Поставив взуття неподалік, під сосною. Звісно, він не збирається його тягнути з собою у світ неврів, як, до речі, і варгани.

Остап свій варган меланхолійно погладив, мовчки пообіцяв якнайшвидше за ним повернутися та в жодному разі не забувати. Адже така чудова мелодія твориться, щойно його губи торкаються дримби. Тоді віддав варган Учителю.

Дуж геть неохоче позбувався свого варгану. Він мляво витягнув його з полотняної сумки, покрутив у руках, зітхнув та ліниво тицьнув Учителю. Остап не розумів такої неохоти Дужа. Адже ані переміщатися за допомогою ключа, ані грати на дримбі той не вмів. Учитель задоволено кивнув, поклав варгана біля постолів Дужа і знову простягнув до того руку. Юнак знизав плечима. Учитель дивився тому простісінько в очі, і Дуж не витримав цього погляду. Знітився, поліз під сорочку і з-за пазухи витягнув ще одного, досить маленького за розмірами варганчика.

— Дуже, ти забув, що ти мій учень вже не одну сотню літ. І я тебе знаю ліпше, аніж ти себе. Дай-но мені, хлопче, свою торбу, щось мені видається, що у ній багато чого знайдеться непотрібного.

Учитель мовчки зняв із плеча Дужа торбу і заходився її перетрушувати. За пару хвилин купка біля постолів Дужа істотно побільшала: запасні постоли, ще два варгани, якісь згорточки та малі дерев’яні скриньки…

Врешті, коли огляд був закінчений, Учитель наказав їм стати на широчезний поріг перед воротами та заплющити очі. Було чути, як він повертає ручку дверей, легко штовхає їх, вони невдоволено скриплять — і голову враз заполонюють голоси: втаємничені, істеричні, спокійні, добрі та злі. Триває це лишень мить. І все довкола поглинає мертва тиша. Тиша, котра взагалі не має звуків. Це теж триває зовсім коротко.

— Іменням Сварожого кола та ликом святим Великого Батька Рода вітаю вас, славні безсмертні! Іменням Сварожого кола особливо вітаю своїх теперішніх учнів — Остапа та Дужа! Піднімаю вгору руки та уклінно прошу всі сили світу Невридії не шкодити їм, пильнувати у кожній хвилині. Прошу заступництва в сил лісів, боліт, рік, вод, трави, хмар, туманів, стихій. Бережіть та дбайте, научайте та не шкодьте і дитині яроворотській, і дитині зі світу Застиглого Сонця. Не ображайте, більше давайте, аніж забирайте.

М’який, добрий голос наче пробуджує від забуття тишею, у яке на якусь мить випали всі троє.

Остап розплющує очі, і його погляд натрапляє на усміхнені та трохи сумні очі ще не старого чоловіка. Той йому всміхається, на його віях бринять сльози. Обоє ледве стримуються, щоб не кинутися один одному в обійми. Потрібно тримати себе в руках, принаймні поки не проведено всі ритуальні дії.

О Свароже! Це справді його дідусь! А він ще сумнівався, чи, бува, чого не наплутали? Він відчуває його. Він свій. І перед тим, як далі щось почало відбуватися, довколишній світ, ідеально-прекрасний та ніжно-смарагдовий, підірвав шаленої сили вибух. Усі троє, крім Мирослада, перелякано попадали долівець.

— Що це? — тремтячим голосом перепитав Посолонь, простягаючи руку перед собою та показуючи поверх голів.

Перед ними розкинулося широчезне болото, а далеко за ним бовванів смарагдовий ліс, над яким висіла завіса з чорного диму.

— А-а-а, це? Та ви вставайте. Чого розляглися? Це далеченько звідси. Хоч і потужно лупить. І то вже втретє за ранок. От скажи мені, Посолоню, ти мудрий та знаючий, у багатьох світах буваєш, майже все бачив і майже все знаєш, не те що я, далі свого носа ніц не бачу. То от, скажи мені, друже, чого у всіх без винятку світах всі біди або від світлих, або від темних? І чому майже всі свої битви ви ведете на чужих теренах, а не у власних світах, га? За що така покара світу неврів? Вже й не знаю, що таке вигадати, щоб ви до нас менше лазили?! Мо’, підкажеш рецепт?

Посолонь важко встає, морщить носа та потирає коліно правої ноги. Схоже, добряче гепнувся.

— Я щось не доберу, Миросладе. Ти про що зараз торочиш? До чого тут темні зі світлими? Що це у вас за канонада?

— Ой, а ти не зрозумів? Хлопці, може, підкажете своєму Вчителю, на що схожі вибухи та чорна димова завіса від них? Не салюти ж запускають на твою честь, бо не те що земля двигтить, а й небо от-от впаде. — Мирослад хмуриться, дивлячись на потрощений ліс вдалині.

— Ну і шо? А ми тут до чого? — Посолонь ошелешено оглядає болото. — Ви тут геть звар’ювали чи що?

— Ага, ми «чи що», — перекривлює Мирослад. — Наразі ситуація наступна. Темні оточили світлих. Сірі допомагають темним. Це вже триває пару днів. Я так розумію, відтоді, як Птаха, так би мовити, до нас пішла. Та до мене чомусь не дійшла. Хоча я їй і перлину подарував, щоб не заблукала, знаючи її одвічну розгубленість та розсіяність.

— То вона там, посеред цього диму? — Учитель Посолонь здивовано та розгублено дивиться на Мирослада. — Але, любий друже, я одного ніяк не доберу, розтовкмач мені, якого це милого ти дозволив користуватися безсмертним у твоєму світі магією проклять? Це ж відразу видно, дим від цих заклинань особливо їдкий. Що за безлад панує в твоєму світі? Світ неврів наче убезпечений від такої магії? І ти ще мене у чомусь звинувачуєш? Впустив до себе війну — от і маєш халепу. Ти тут господар чи непрохані гості? Я забираю хлопців назад у Яроворот. Чого може навчити юних той, у кого таке вдома твориться? Ти що собі думав, га, коли давав згоду