Дарина Гнатко - Проклята краса

схудлих, забитих створіннях саме людей. Справжніх, живих людей, а не тих безликих істот, що нескінченим потоком проходили через мене всі ці роки.

— І що ж тепер?

— Я й сам не знаю.

Після цієї розмови Дмитро почав повертатись додому похмурим та замисленим, з очима, у яких з’являлось щось нове, турботливо-болісне. У такі хвилини Ганнуся просто сідала з ним поряд, брала в свої долоні його руки, тулилась до нього й так сиділа майже увесь вечір, зігріваючи його теплом свого кохання та мовчазною підтримкою.

— Ти моє спасіння, — шепотів він потім посеред темряви ночі й засинав, поклавши на своє плече її чорноволосу голівку. А Ганнуся ще довго не могла заснути, хвилюючись за нього, дивуючись стрімкій зміні свого життя та тихо всміхаючись, згадуючи, як незвично спочатку було їй ділити постіль з майже чужою людиною, та ще чоловіком, як здригалась вона, коли, розплющивши вранці очі, бачила поруч із собою гаряче та могутнє чоловіче тіло. Але день проходив за днем, ніч змінювала ніч, і вона поступово звикала до свого нового становища, до чоловіка, вже не червоніючи від його близькості.

Поступово минув вересень, а на початку жовтня Ганнуся відчула себе недужою. Вона зробилась примхливою, плаксивою, і тепер вже не вона Дмитра втішала, а він не знав, що з нею вдіяти. А згодом стала відома причина тієї примхливості.

Ганнуся була вагітною.

Сказати, що Дмитро був щасливим, означало б взагалі нічого не сказати. Він був не просто щасливим, а шалено, неймовірно щасливим. А Ганнуся довго не могла звикнути до думки про те, що в ній зародилось нове життя, частинка їх з Дмитром, дитя їхнього кохання.

Життя поволі котилося далі. З дядьком Данилом вона спілкувалась досить часто, а от тітку Глашку майже не зустрічала. Та все нездужала, туга за Дариною забирала в неї останні сили. Протримавшись майже два місяці, вона таки відступилась від власного слова й запросила через дядька Данила Дарину з Прокопенком на гостину. Материнське почуття та туга перебороли гордість і неприязнь, що вона мала до того гуцула, і вже за день Дарина повернулась до рідної домівки, та не сама, а разом з коханим. А для Ганнусі з тим переїздом почалось справжнє пекло. Почалося все невдовзі після того, як вона дізналась, що важка. Прогулюючись якось біля двору, вона вже поверталась додому, але у дверях під’їзду несподівано наштовхнулась на Прокопенка. Ганнуся похитнулась, майже відразу відчувши його хваткі та гарячі пальці на своєму ліктеві. Підняла очі, натрапивши на посмішку.

— Доброго ранку, моя чарівна родичко!

Ганнуся нахмурилась та досить рішуче висмикнула руку.

— Я вам не родичка, — холодно відгукнулась вона й спробувала пройти до під’їзду, але нахабні чоловічі пальці знов вхопили її за руку, цього разу міцніше, наче обценьками. Ганнуся спробувала вирватись, але він не відпустив, а навпаки, притягнув ще ближче. Ганнуся кинула на нього обурений погляд та процідила скрізь зуби. — Що ви собі дозволяєте?

Прокопенко ошкірився недоброю усмішкою.

— А що я вже такого зробив? Ти чого носа від мене вернеш? Що, бракує мені майорських погонів? Та ти не вередуй, я ще тільки починаю свою службу, сьогодні — сержант, а завтра вже, може, й до майора дослужусь. Хто знає. Вдача, вона річ строката. Сьогодні ти майор, все маєш — і квартиру простору, і гарну роботу, дружину юну та файну, але ж, хто його знає, як все буде завтра. Сам людей на каторгу відправляєш, а там, дивись, уже й тебе етапом поженуть.

Сказавши останнє слово, Прокопенко знову посміхнувся, і щось таке було в тій посмішці, що в Ганнусі тривожно зойкнуло серце. Щось зловісне блимнуло у його темних очах.

— Що ви таке кажете? — видихнула вона, вже не відчуваючи ані його твердих пальців, ані того, що коїлось навколо. Неспокій та тривога за Дмитра затулили собою все інше.

— Налякалась? — реготнув Прокопенко, й, відпустивши її руку, раптом вхопив за стан, і притягнув до себе, недозволено близько до свого худорлявого, палаючого жаром, тіла, й гаряче зашепотів. — Правильно, люба, мене боятись варто. Бо захочу — і твій чоловічок дорогенький у кращому випадку до Сибіру почвалає, у гіршому ж… — він красномовно змовкнув, пильно вдивляючись у блакитні очі Ганнусі, в глибинах котрих густою завісою застигав страх. — Як би тобі вдовою не полишитись, моя юна панно?

Ганнуся застигла в його руках.

— Ви божевільний! — помертвілими, неслухняними губами прошепотіла вона, ясним днем читаючи в його очах, що це не так. Ні, він не блазнює, він справді може згубити Дмитра.

— Ні, Ганю, я не божевільний, — досить спокійно заперечив він, а руки його зробились мов залізними. Ганнуся поморщилась, але всі спроби висмикнутись з його рук закінчились тим, що він притягнув її до себе ще ближче. — Я просто дуже уважна людина та відповідальний працівник, а твій чоловічок останнім часом надто загрався в милосердя, сподіваючись, певне, на підтримку Звольського. Але одне слово в Полтаву чи Київ… Ти розумієш, чим це може обернутись?

Ганнуся розуміла, надто добре розуміла, тому й мовчала, невидющим поглядом впершись у вдоволене, насмішкувате обличчя Миколи. А він, продовжуючи огидно всміхатися, далі вів свою гидку мову, насолоджуючись її страхом.

— І тільки від тебе, Ганю, залежить, чи залишиться Солодов на волі, а чи зогниє в табірному бараку.

— Я… я не розумію.

— Справді? — повільно запитав Прокопенко, й погляд його, сковзнувши по її обличчі, зупинився на пишних вустах з такою відвертою пристрастю, що вона відразу ж все зрозуміла. Зрозуміла й відсахнулась усім тілом, ладна бігти якомога далі від цієї жахливої людини, але його руки тримали надто сильно.

— Ні! Ніколи!

Прокопенко недовірливо підвів брови.

— Ні?

— Ні!

— Тоді я повідомлю вище керівництво про порушення, які допускає майор Солодов, з незрозумілої причини намагаючись виправдати ворогів народу. І, будь певна, його тепле місце довго вільним не полишиться.

Ганнусю обпекло зсередини холодом страху. Дмитро нічого не розповідав їй про свою роботу, але тепер вона знала, що зовсім поряд з ним зачаївся невидимий ворог і стежив за його діями. Невже ця людина таки зруйнує її щастя, розіб’є його, мов слабкий кришталь. Недарма вона серцем відчувала, що щастя це недовговічне.

— Навіщо я вам потрібна? — запитала вона, голос її пролунав принизливо жалібно, але вона не звернула на те уваги. — Невже Дарина заслуговує на таке ставлення? Адже ви живете з нею, то й кохаєте?

— Дарина? — тонкі, нервові вуста Миколи зневажливо покривились. — Так, вона гарненька, але все ж вона не ти.

— Та далась я вам…

— Далась, — тихо заперечив Прокопенко,