Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

class="p1">Росс усміхнувся. Накрив своєю долонею її руку на столі.

Її немов ударило струмом. Від цього дотику — дружнього — гайнула блискавка від долоні до ключиць, і вгору — у щоки, і вниз — у живіт. Вона ледь стрималася, щоб не здригнутися.

— І це чудово, — стиха мовив Росс. — Невдовзі твоє життя знову зміниться… і знову на краще.

— А твоє життя? — запитала вона, прислухаючись, як згасають усередині гарячі хвилі, викликані його дотиком. — Твоє життя — зміниться?

У глибині його очей на мить наче змістився фокус. І знову повернувся на попереднє місце.

— Моє — так… Певною мірою. Знаєш, у моїй книзі намітився цікавий поворот. Я сказав би — сюжетний поворот. Якщо тут є сенс вести мову про сюжет.

Еммі стало соромно. Вона ніколи не говорить про важливе для нього — про книгу. Може, тому, що не розуміє в цій його математиці ну ані-чо-гі-сінько… Як шестикласник Сашко…

І ще їй стало прикро. Так кривдно, що опустилися плечі. Так прикро, що захотілося піти геть.

— Мені пора? — вона підвелася з-за столу. — Пізно…

— Зачекай, — мовив Росс.

І вона відразу ж сіла.

Він усміхнувся — не до неї, а якійсь своїй думці. Якійсь події у своєму внутрішньому, недосяжному для Емми світі.

Вона відчула себе самотньою.

— Зачекай… — він усміхнувся ще раз, але тепер уже точно їй, прицільно, у вічі.

І стало тихо.

Вона дивилася на нього зі страхом і надією. Двадцять хвилин мовчання — Емма дивилася на чоловіка, що сидів навпроти, в його очах вигравав вогонь давно погаслої грубки, і Еммі здавалося, що вона дивиться кіно.

— Хто ти? — сказала Емма, коли мовчання почало гнітити її. — Хто ти?

— Та так… Репетитор.

Емма зрозуміла, що відповіді не дочекається. Росс ненав’язливо витримував відстань між собою та співбесідницею, ніби вона переслідувала в пустелі прекрасного звіра — єдинорога чи барса, і він вів її, показуючи шлях, але при спробі наблизитись — ішов далі, розчинявся в сутінках, даючи тим самим зрозуміти, що барси — не кішки, не слід доторкатися до них руками…

— Скажи, — заговорила вона через силу. — Коли ми розмовляли з тобою… Тоді… коли ще був… був Сашко — ти сказав, що не всі сходи ведуть нагору… І ще щось про одноокого собаку Баскервілів.

— Так.

— Ти знав, що це я, а ніякий не Сашко.

— Звісно.

— І ти знав, що мене усунуть від ролі. Знав?

Під вікном цвірінчав очманілий від весни горобець.

— Так.

Вона перевела подих.

— Бачиш, я ж не питаю, відкіля ти знав… Але чому ти не попередив мене?

— Що тебе усунуть? Як я міг тебе попередити?

— Відкритим текстом, сто чортів!

— Якщо викинути всю цю історію — всю — з твого життя, ти стала б багатшою?

Емма перевела подих.

— Послухай… Коли ми з тобою зустрілися вперше… На Іринчиних оглядинах… Ти знав, що я подзвоню тобі як Сашко?

Росс посміхнувся. Емма збагнула, на що схожі зараз його очі — на нічне серпневе море з іскринками в глибині. Море, що світиться. У товщі його пропливають вогні, схожі на вогні літаків у темному небі.

— Россе?! Ти знаєш, що буде з нами через місяць? Через рік? Ти справді знаєш? Ти дивишся в майбутнє? Це можливо, це правда?

Він розреготався:

— Ти схожа зараз на одну з моїх учениць. Вона теж отак розкриває очі, коли їй щастить розв’язати задачу: «Це правда?!»

Емма замовкла. Барс, якого вона вже мала за свою кішку, одійшов далеко в пустелю. Звичайно, він ще повернеться, повернеться, але близько не підпустить…

— Хто ти? — повторила вона безпомічно.

Він підвівся з-за столу — вона відразу ж устала теж. Він поклав руки їй на плечі, притулив до себе:

— Я твій друг. Хоч би що сталося.

Погляд його плив, спрямований кудись усередину. Емма кліпнула.

Напевно, так посміхаються сфінкси.

Епілог

Минуло півроку, перш ніж вона вийшла заміж за Міхеля. Незабаром після цього Міхель одержав нове призначення, вони виїхали в країну небезпечну і жарку, з лихоманкою, москітами та нічною стріляниною на вулицях; жити доводилося за замкнутими дверима, без театру, майже без книжок, зате з Міхелем, відважним і турботливим, як капітан великого корабля в неспокійному тропічному морі.

Ще через рік у них народився син. Назвали Ростиком.

Маля вже ходило і навіть бігало, коли Міхеля відкликали, нарешті, додому, і якийсь час вони жили у Відні, спокійно і щасливо; щонеділі Емма телефонувала Іринці.

Ігорчик навчався на третьому курсі надзвичайно престижного вузу. Про Росса говорилося, що він живий-здоровий — і тільки. Емма багато разів дзвонила і йому, але ніхто не брав трубки…

Знову настала весна. Вже від початку квітня Емма непокоїлася, їй здавалося, нібито наближається щось важливе, наближається неминуче. Напевно, справа була в тих прощальних словах Росса, в його записці.

Проводжаючи її в аеропорт (вона не хотіла, щоб він приходив, але коли побачила, не зважилася прогнати), він сказав, дивлячись на неї своїм дивним, нерухомим і водночас немов «плинним» поглядом:

— Тринадцятого квітня, рівно через два роки, не забудь, надішли телеграму… Зі своєю зворотною адресою.

І вклав їй у долоню згорнутий аркуш паперу. Вже в літаку Емма розгорнула його — там була незнайома адреса, більше нічого.

І ось тепер, через два роки, Емма згадала про дату, що настане через кілька днів. Точніше, вона ніколи про неї не забувала.

Їй ставало тепло й водночас не по собі, коли вона думала про Росса. Про те, що він знає її майбутнє. Раптом у ці квітневі дні на неї — чи на Ростика, чи на Міхеля — чигає лихо?!

Вона послала телеграму рано-вранці тринадцятого.

Вісімнадцятого поштою прийшов пакет. Руки в Емми тремтіли, коли вона розкривала його.

У пакеті був великий лист, написаний на цупкому папері від руки.

* * *

«Добрий день, Еммо.

Прости, що засмучую тебе, але вчора, сімнадцятого квітня, я вмираю. Там, де ти зараз, мене вже нема, тому я не можу точно сказати тобі, як далі складеться твоє життя. Мені здається — адже я тепер можу тільки здогадуватися! — що все буде…»

Емма впустила лист і кинулася до телефону.

…В Іринки був напружений, якийсь жалюгідний голос:

— Так… Відкіля ти… авжеж, це так жахливо, зовсім молодий ще чоловік, інфаркт… Я не хотіла тобі телефонувати… Але хто тобі сказав?!

— Він сказав, — відказала Емма тихо.

— Що?!

— Пробач… Я завтра передзвоню.

«…Мені здається — адже я тепер можу тільки здогадуватися! — що все буде добре і з тобою, і з Міхелем, і