Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

Якогось дня, доки я глянсую вишукано прикрашену порційну ложку, місіс Нілсен показує на свою ключицю й каже, не дивлячись на мене:

— Ми могли б почистити його, якщо хочеш.

Я торкаюся ланцюжка на шиї, проводжу пальцем до хрестика, діставши обома руками до застібки позаду, знімаю.

— Візьми щіточку. Дуже обережно, — говорить вона.

— Це мені бабуся подарувала, — кажу я їй.

Вона дивиться на мене й усміхається.

— І теплу воду.

Коли я відчищаю ланцюжок, він з тьмяного сірого перетворюється на блискучий срібний. Кладдахський хрест, деталі якого приховував наліт, стає знову тривимірним.

— Отак, — мовить місіс Нілсен, коли я споліскую і висушую ланцюжок, і знову вбираю його, — набагато краще. — І хоч вона нічого про нього не питає, я знаю, що це вона так показує, що знає, яке він має для мене значення.

Якогось дня за вечерею, після того як я прожила в їхньому домі кілька місяців, містер Нілсен каже:

— Дороті, ми з місіс Нілсен маємо дещо з тобою обговорити.

Я думаю, що це містер Нілсен збирається поговорити про мандрівку на гору Рашмор, яку вони планували, але він дивиться на дружину, та всміхається мені, і я розумію, що це щось значно, значно більше.

— Коли ти тільки приїхала до Міннесоти, тебе назвали Дороті, — каже вона. — Ти дуже прив’язана до цього імені?

— Не особливо, — відповідаю я, не певна, до чого вона веде.

— Ти знаєш, як багато для нас означала Вівіан, так?

Я киваю.

— Так от. — Долоні містера Нілсена лежать на столі. — Для нас багато означатиме, якщо ти візьмеш ім’я Вівіан. Ми вважаємо тебе своєю дочкою — ще не юридично, але ми починаємо так про тебе думати. І ми сподіваємося, що ти починаєш думати про нас як про батьків.

Вони з очікуванням на мене дивляться. Я не знаю, що й гадати. Те, що я відчуваю до Нілсенів, — вдячність, повага, приязнь — це не те саме, що любов дитини до батьків, не зовсім; однак я не певна, чи можу сказати, що таке така любов. Я рада жити з цим добросердим подружжям, чий тихий, скромний спосіб життя починаю розуміти. Я вдячна, що вони взяли мене до себе. Але також щодня я бачу, як відрізняюся від них. Вони не мої батьки й ніколи ними не стануть.

Також я не певна щодо того, чи хочу взяти ім’я їхньої доньки. Не знаю, чи витримаю вагу цієї ноші.

— Не будемо тиснути на неї, Ганку. — Звертаючись до мене, місіс Нілсен каже: — Подумай, скільки треба, і дай нам знати. Ти маєш місце в нашому домі, хай що вирішиш.

Через кілька днів, поповнюючи запаси консервованої їжі на полицях крамниці, я чую знайомий чоловічий голос, який не можу впізнати. Я ставлю решту бляшанок із кукурудзою та горошком на полицю перед собою, піднімаю порожню картонну коробку й повільно підводжуся, сподіваючись непомітно зрозуміти, хто це.

— У мене є кілька гарних речей на обмін, якщо ви не проти, — чую я слова чоловіка, який звертається до містера Нілсена, що стоїть за прилавком.

Щодня до магазину приходять люди й називають причини, чому не можуть заплатити, просячи в борг чи пропонуючи товари на обмін. Здається, щовечора містер Нілсен приносить щось додому від клієнта: десяток яєць, м’який норвезький плаский хліб, що називається лефсе, довгий плетений шарф. Місіс Нілсен закочує очі й каже: «Боже мій!», але не скаржиться. На мою думку, вона пишається ним, за те, що він добросердий, за те, що їм є на що жити.

— Дороті?

Я обертаюсь і з невеликим шоком усвідомлюю, що це містер Берн. Його рудувате волосся тонке й недоглянуте, а очі червоні. У мене майнула думка, чи він, бува, не п’є. Що він тут робить, в універмазі за п’ятдесят кілометрів від свого міста?

— Оце так несподіванка. Ти тут працюєш?

Я киваю.

— Власники, Нілсени, взяли мене до себе.

Попри лютневий холод, по скроні містера Берна стікає піт. Він стирає його зворотним боком долоні.

— То що, тобі в них добре?

— Так, сер. — Цікаво, чому він так дивно поводиться. — Як місіс Берн? — питаю я, намагаючись перевести розмову на щось приємне.

Він кілька разів моргає.

— То ти не чула?

— Перепрошую?

Хитаючи головою, він каже:

— Вона не була сильною жінкою, Дороті. Не могла витримати приниження. Їй було нестерпно просити про послуги. Але що я міг зробити? Я щодня про це думаю. — Його обличчя кривиться. — Коли Фенні пішла, вона…

— Фенні пішла? — Я не знаю, чому дивуюся, але це так.

— Через кілька тижнів після тебе. Зайшла якогось ранку й сказала, що її донька з Парк-Рапідса кличе її до себе жити і що вона вирішила поїхати. Ми втратили всіх інших, ти знаєш, і, напевно, Лоїса просто не могла витримати думки… — Він проводить долонею по обличчю, наче намагаючись стерти його риси. — Пам’ятаєш страшну бурю, що пронеслася минулої весни? Наприкінці квітня. Ну, Лоїса вийшла надвір і йшла, йшла. Її знайшли замерзлою на смерть десь за шість кілометрів від дому.

Мені хочеться мати співчуття до містера Берна. Мені хочеться відчувати хоч щось. Але я не можу.

— Мені шкода, — кажу я, і, напевно, мені справді шкода — його, його розбитого життя. Але я не можу знайти в собі жалю до місіс Берн. Я думаю про її холодні очі й незмінний сердитий погляд, її небажання бачити в мені щось іще, крім пари рук, крім пальців, що тримають голку й нитку. Я не радію її смерті, але й не шкодую, що її більше немає.

Того дня за вечерею я кажу Нілсенам, що візьму ім’я їхньої доньки. У цей момент моє старе життя закінчується й починається нове. Хоч мені й важко сподіватися, що ця удача супроводитиме мене ще довго, я не маю ілюзій стосовно того, що залишаю позаду. Тож за кілька років, коли Нілсени кажуть, що хочуть мене вдочерити, я радо погоджуюся. Я стану їхньою донькою, хоч так ніколи й не зможу примусити себе називати їх мамою й татом — наші стосунки для цього здаються занадто формальними. І все ж відтоді стає ясно, що я їхня; вони за мене відповідають і дбатимуть про мене.

З плином часу стає важче й важче згадувати свою справжню сім’ю. У мене немає ні фотографій, ні листів, ні навіть книжок з попереднього життя, лише ірландський хрестик, подарований бабусею. І хоч рідко його знімаю, дорослішаючи, я не можу не усвідомлювати, що єдина пам’ятка про сім’ю, в якій народилася, дісталася мені від жінки, яка заштовхала свого єдиного сина та його сім’ю