Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

Я побачила, як його пальці стиснули келих. Він поставив його на столик повільно, обережно, а потім підняв на мене погляд — той самий, холодний, який умів колоти краще за меч. 

І... усміхнувся.

— Згодом мені цього буде бракувати. Твого товариства.

— Чергова брехня. Ти любиш тільки себе, Деметрусе. І сумувати здатен лише за одним — собою.

Я зітхнула, випрямилася.

— Перестань. Ти тікаєш від теми. Ти щось приховуєш — твій рід, твоє правління, твоя казкова історія побудовані на брехні. Я не бачу сенсу тягнути цю виставу.

Я витягла папери з-під грудей і простягнула йому. 

Він не одразу взяв їх. Його обличчя залишалося незворушним, але погляд, що ковзнув по рядках, став важким, як плита над могилою.

— Що це? — його голос був низьким і шорстким, як камінь по шкірі.

— Звіт зі скарбниці мого проклятого королівства. І список інгредієнтів для горючої формули. Здогадайся, що їх об’єднує.

Він взяв папери повільно. Його пальці стисли їх так сильно, що шкіра натягнулась, а шви рукавичок затріщали. Коли він знову глянув на мене — в очах блиснуло щось небезпечне. Лють. Чи страх.

— Я не розумію, до чого ти ведеш, — сказав він. І це вже був не Деметрус, з яким я говорила щойно — це був король, що звик давити поглядом.

Я мовчки приклала до аркушів ще один — наш договір.

— Ти знав, що Гарнітген колись працював при дворі мого батька? — запитала я рівно, не відводячи погляду.

— Знав, — спокійно відповів він. — Він моя права рука. І я не допускаю до королівських справ тих, кому не довіряю.

— Не прикидайся, що це нічого не значить.

— Цього недостатньо, Іріс. Гарнітген — вірний. Він пройшов зі мною усе. Якщо ти прийшла розпалити ще одну змову — то обрала хибну жертву.

— То мої слова нічого не значать? — кинула я тихо. — Як і я нічого не значу. Що ж, живи далі у своєму вигаданому світі, Деметрусе.

Я вирвала договір із його рук і без вагань заштовхала його назад за корсет, просто під серце. Там, де йому і місце.

До нас підійшов слуга, мабуть, помітив, що келих короля майже порожній. Але я перехопила пляшку з його рук першою.

— Принесіть Його Величності щось інше, — сказала спокійно, навіть м’яко. Потім повернулась до Деметруса й додала вже холодніше: — Спробуй насолодитися вечором. Поки можеш.

Я підвелась. Скло пляшки стискалось у моїх пальцях так, що кісточки побіліли. І я пішла геть з прямою спиною, не озираючись.

Вечір приніс із собою прохолоду. Поодинокі парочки ховалися серед розлогих пахучих кущів, шепочучи щось одне одному чи зливаючись у поцілунках. Я ж, навпаки, шукала місце подалі від очей, щоб нарешті зникнути з цього блискучого театру і допити, нарешті, вино.

Сонце вже сідало. Я пленталась між дерев і клумб, ковтаючи напій повільно, відсуваючи маску щоразу, коли вино торкалося губ.

Чому я тут?

Відповідь — проста. Туга за тим, чого вже не повернути, стала нестерпною. Тут, хоч на мить, можна було відчути, що все ще живеш. Наповнити діру в серці хоч чимось — вином, фальшивими обіймами, чужими усмішками.

Або… я просто втомилась від сірого пейзажу Хащів. Від вічного самотнього захисту, що давно вже нічого не значив. Як і загроза від Деметруса.

Свято тривало, і поки всі веселяться, я проберуся до західного крила. Нарешті дізнаюсь, що ховається за тими зачиненими дверима.

У руці — допита пляшка, навколо — нічна темрява, під ногами — шурхіт гравію. Коли я наблизилась до наступного дерева, щоби розвернутись до замку, з темряви мене перехопила тінь. Маску зірвали з мого обличчя, а до вуст притисли холодну шкіряну рукавицю.

Я вмить вчепилася за руків’я кинджала, але знайомий голос зупинив рух.

— Тихо, Іріс, — прошепотів Деметрус, стискаючи повіки. — Ти ж не хочеш, щоб нас помітили в такий… інтимний момент?

Я похитала головою, напружено, мовчки.

— Добре, — він відступив, і щось кинув до моїх ніг. — Перевдягнись. Твоя маска й сукня видно за півкоролівства.

Його постать була ледь упізнаваною: просте вбрання, розпатлане волосся, звичайний — чужий — погляд. Інша людина.

Він відвернувся.

Це мало б образити мене. Але, як завжди, просто боліло.

— Навіщо вся ця таємничість? — я підібрала клунок. — Думаєш, я піду кудись із… тобою?

— Тобі ж цікаво, Іріс, — відповів він, не озираючись. — Чого ти боїшся? Що втратиш?

— Остання наша "прогулянка" ледь не вбила мене.

Він хмикнув коротко, сухо.

— Це просто прогулянка нічним містом.

— Це… побачення? — запитала я, знімаючи сукню.

— О, Іріс. В іншому житті до побачень би й не дійшло.

— Ти занадто переоцінюєш свої сили, — я застібнула сорочку. — Я старша від тебе років на тридцять. Вибач, але б ти мене не цікавив.