Катерина Винокурова - Королева шипів, Катерина Винокурова

 ***

Знову цей маскарад: вишукані вбрання, привітні усмішки й відданість давнім традиціям. На третій день святкувань король підносить дари Великому Богу та священному вогню.

Мої ж молитви давно стерлися, розвіяні вітром. Боги не відповідають проклятим, а можливо, їх ніколи й не існувало. Проте людям необхідно у щось вірити, з чогось черпати сили та надію.

Навіщо була моя участь у цій процесії, я так і не зрозуміла. Просто Деметрус продовжує тягати мене за собою на публіку, не забуваючи демонструвати, який він приборкувач диких звірів.

Я ж увесь час пильнувала за радником. Який же він привітний пацюк! Невже колись він працював при дворі мого батька? Я мала б його знати. Мала б згадати. Але час змінив його, а мене — ні. Мені кортіло дізнатися, що означали ті сторінки.

У якийсь момент молитви, коли всі бурмотіли слова собі під ніс із заплющеними очима, до Гарнітгена підійшла невисока худорлява дівчина й передала конверт. Той одразу сховав його за пазухою.

Це було занадто просто. Навіть необережно. 

Коли всі офіційні церемонії завершилися, весь королівський двір та вельмишановні гості перемістилися до саду, де продовжили пити та набивати шлунки тістечками.

Навкруги лунала музика, лилося вино, повсюди були поцілунки та жагучі обійми. 

Мені ставало зле. 

Але щось у цій атмосфері все ж притягувало. І справді: я так бажала зняти маску, випити та кинутися в обійми вродливого лорда. Просто відчути смак життя, відчути щось інше… Просто забути все на мить.

Серед строкатих вбрань майнула знайома постать і зникла. Його не може тут бути. Марення, створене моїми спогадами. 

Луціан…

Ми познайомилися на подібному заході, серед липких келихів, розкоші й ароматів поту. Він запросив мене на танець і, звісно… підкорив своєю усмішкою і чарівністю.

Я кохала його. Ці відчуття були прекрасними, їх складно передати словами… Це щось неземне, тепле і незрівнянне. Маленька краплина, що гріє мою прокляту душу. Те, що нагадує про минуле життя до жахіття, до всіх бід та смертей. Коли я була наївним дівчиськом, мріяла про щасливе майбутнє, сукні, квіти і те, що світ чудовий.

Моя ненависть була такою ж сильною. Він залишив мене… одну. Невже ніколи не кохав? Невже так злякався? Не хотів мати нічого спільного з прокляттям? Але, як і всі присутні на весіллі, його застала хвороба, і його не стало. Він помирав довгі роки. Батьки його залишили одного у великому будинку з прислугою, поки дні його життя не скінчилися.

У його очах тоді був цілий світ. І цей світ згас, залишивши мені нічого, крім золи на серці.

— Перестань, Іріс. Я, здається, помираю… але не від поранення — від нудьги, — сказав Деметрус, крутячи келих у пальцях.

— Чому ж тоді не розважаєшся? — поворушилася у кріслі. — Ти — король, і свято проводиться за кошт корони. 

Деметрус нахилив голову у мій бік. Його очі були темними, як ніч. Жодного сліду болю, що я бачила в ньому в вчора. Жодного. Лише холодна сталь.

— Уже вирішила розірвати договір? — ковток вина. Тон, ніби мова йшла про щось нікчемне.

— Я вирішила… насолоджуватись моментом. Брати з цієї ситуації бодай щось приємне. І, знаєш, мовчання іноді буває навіть приємним.

— Але ж ти повернулась, Іріс, — сказав він, — бо скучила. Ти хочеш знову відчути життя. Не бреши — ти тужиш за минулим.

— Ти ж знав, що я повернуся, — відповіла я, не дивлячись на нього. — Я не лишаю справ незавершеними.

— Незавершеними? — брова повільно здійнялася.

— Так. Ти прекрасно мене почув. Я хочу поквитатися з тим підпалювачем. 

— Тож, щось знайшла? — він відвів погляд, як завжди, прикидаючись, що це йому не цікаво.

— Це не розмова для подібних місць, — кинула я, спостерігаючи за молодою парочкою неподалік. Хлопець схилився до дівчини, щось їй нашіптував, а вона червоніла — така мила сцена.

— Іріс?

— Що?

— Ти не слухаєш мене.

— Пробачте, ваше високосте, — зітхнула я. — Просто ти й сам не розважаєшся, і мені не даєш. А раптом завтра вже кінець світу? Вони ж нічого не знають…

— Політика — гра без пауз, — втомлено відказав він.

— Але коли ти помреш, ця гра скінчиться. Ти не маєш спадкоємця, ні сина, ні навіть дружини. Це удар не лише по короні — це вдарить по всій системі, і навіть по хащах. Гарнагат знає про це. І драконівський вогонь не зупинить ворогів, якщо немає кому ним володіти.

— О, тепер ти вирішила болючіше вкусити? Можеш, продовжуй.

— Дякую за щедрий дозвіл. — Я усміхнулась куточком губ. — Справді, я довго не могла зрозуміти, навіщо тобі був той договір. Якщо ти хотів знищити чудовиськ, міг просто спалити усе. Але ти не хотів знищувати. Ти шукав.

— І що ж, на твою думку, я шукав?

— Те, що може тебе врятувати. У тебе закінчується час, Деметрус. Твій дід і батько померли від загадкової хвороби. Тепер вона забирає й тебе. А ти все ще вдаєш короля, граєшся в лицаря — і шукаєш ліки серед проклятих.