Сомерсет Вільям Моем - Розмальована вуаль

з розкішним звичаєм іноземців у Китаї, двоє служок у формі занесли в кімнату закуски й коктейлі. Кітті відмовилася.

– Випийте хоч один, – наполіг Таунсенд своїм звичним прихильним тоном. – Вам буде корисно, та й ви точно не бачили коктейлів, відколи поїхали з Гонконгу. Якщо не помиляюся, в Мей-тан-фу льоду не дістати.

– Ви не помиляєтеся, – відказала Кітті.

На якусь мить перед її очима промайнув спогад про жебрака з закинутою назад головою, в синьому лахмітті, крізь яке проглядалися худезні кінцівки, що лежав мертвий у них під парканом.

73

Вони перейшли у вітальню обідати. Чарлі, сівши на чільне місце, легко перебрав розмову на себе. Після тих кількох коротких слів співчуття він обходився з Кітті не так, наче вона щойно пережила жахливу трагедію, а наче вона приїхала погостювати з Шанхая, щоб відпочити після видалення апендикса. Її треба було розвеселити, й він був готовий до цього взятися. Найкращий спосіб зробити так, щоб вона почувалася як удома, – ставитися до неї, як до родички. Чарлі був тактовний чоловік. Він почав із розповіді про осінні перегони, про поло – їй-богу, доведеться його кинути, якщо не вдасться схуднути, – та про ранкову розмову з губернатором. Він розказав про вечірку, на якій вони були, влаштовану на адміральському кораблі, про стан справ у Кантоні, про канали в Лушані. Через кілька хвилин Кітті здавалося, що вона від’їздила не довше, аніж на кілька днів. Неможливо повірити, що там, за якихось шістсот миль (хіба це не скільки ж, як від Лондона до Единбурга?), чоловіки, жінки, діти мруть як мухи. Незабаром вона зловила себе на тому, що питає про такого-то й такого-то, який зламав ключицю під час гри в поло, та чи місіс така-то поїхала додому й чи місіс сяка-то братиме участь у тенісному турнірі. Чарлі трохи жартував, і вона у відповідь усміхалася. Дороті, зі своєю звичною, трохи погордливою манерою (тільки тепер вона сприймала Кітті на рівних, тому це більше не було образливо, а швидше скріплювало їхню дружбу), висловлювалася про різних людей із колонії трохи насмішкувато. Кітті збадьорилася.

– Глянь, вона вже посвіжішала, – сказав Чарлі дружині. – До обіду була така бліда, я аж злякався, а тепер щічки порожевіли.

Але, беручи участь у розмові, хай не весело (бо відчувала, що ні Дороті, ні Чарлі з його чарівним розумінням добропристойності це не сподобається), та принаймні бадьоро, Кітті оглядала господаря дому. За всі ті тижні, коли її думки були так цілковито зайняті планами про помсту, вона склала для себе дуже яскравий його образ. Його густе кучеряве волосся було надто коротке й надто дбайливо розчесане; щоб приховати сивину, він його забагато напомаджував; обличчя було надто червоне, з сіткою дрібних жилок на щоках, а підборіддя – надто масивне. Коли він не старається тримати голову повище, видно, що в нього друге підборіддя; а в його густих, кущистих бровах є щось мавпяче, що викликає в неї огиду. Рухається він важко і, попри увагу до харчування та заняття спортом, таки обважнів; кості вкриті жиром, суглоби вже не такі гнучкі, як колись. Його гарне вбрання затісне й ліпше пасувало б молодшому чоловікові.

Але коли він увійшов у вітальню перед обідом, Кітті була трохи шокована (напевно, саме тому він помітив її блідість), бо виявила, що уява дивно з неї познущалася й він зовсім не виглядав так, як вона його собі змалювала. Вона заледве стрималася, щоб не розсміятися з себе. Його волосся було зовсім не сиве – хіба що кілька сріблястих волосин на скронях, та й ті додавали йому шарму; обличчя в нього було не червоне, а засмагле; гарна постава голови. І не товстий він, і не старий: насправді він майже стрункий, і фігура в нього гарна – хіба можна звинувачувати його, якщо він трохи цим вихваляється? – як у молодого чоловіка. Костюм він уміє носити, цього не заперечиш: вигляд у нього акуратний, доглянутий, елегантний. І що на неї найшло так про нього думати? Він дуже вродливий чоловік. Добре, що вона знала, який він нікчема. Звісно, вона завжди визнавала, що голос у нього чарівний, і тепер він звучав точно так само, яким вона його пам’ятала: він тільки підкреслював фальшивість кожного його слова, його насиченість і багатство тепер звучали для неї нещиро, й вона подумки питала себе, як могла колись йому піддатися. Його очі були прегарні: ось де секрет його шарму – така м’яка, блакитна сяйливість, і, навіть коли він плете казна-що, встояти перед ними майже неможливо.

Нарешті подали каву, й Чарлі запалив сигару. Він глянув на годинника й підвівся з-за столу.

– Що ж, я маю покинути вас, дівчата, самих. Час мені повертатися на роботу. – Він на якусь мить змовк, а тоді, звернувши на Кітті дружній, чарівний погляд, мовив до неї: – Я день чи два не буду вас турбувати, доки ви не відпочинете, але згодом хотів би обговорити з вами справи.

– Зі мною?

– Треба залагодити питання з продажем будинку, а також, знаєте, розібратися з меблями.

– Але ж я можу звернутися до юриста. Не варто мені докучати вам своїми справами.

– І не думайте, що я дозволю вам витрачати гроші на юриста. Я про все подбаю. Ви ж знаєте, що маєте право на пенсію. Я поговорю про це з губернатором, можливо, якщо звернутися до відповідних інстанцій, можна буде отримати більше. Довірте свої справи мені. Але поки що нічим не переймайтеся. Зараз ви маєте лише відпочивати й набиратися сил, хіба ні, Дороті?

– Звісно.

Він злегка кивнув Кітті й, проминаючи дружину, узяв її руку й поцілував. Більшість англійців трохи схожі на дурнів, коли цілують жінці руку, він же зробив це з елегантною легкістю.

74

Тільки облаштувавшись у домі Таунсендів, Кітті зрозуміла, як вона втомилася. Комфорт та незвичні зручності такого життя зняли напруження, що її супроводжувало. Вона й забула, як приємно жити без клопотів, як приємно бачити навколо себе гарні речі, бути оточеною увагою. Вона з полегшенням занурилась у легке життя розкішного Сходу. Та й було приємно відчувати себе предметом співчутливої тактовної цікавості. Вона так недавно овдовіла, що було неможливо влаштовувати розваги на її честь, але найповажніші в колонії дами (дружини губернатора, адмірала та головного судді) приходили почаювати з нею в тихій компанії. Дружина губернатора сказала, що йому дуже хочеться з нею побачитися й запрошує її на тихий обід у своєму домі («звісно,