Олег Криштопа - Герої (не)війни

за сорок. У нього доросла дочка. І дружина вдома, яка просить бійця телефонувати, щойно випаде така нагода. Нервується. Хоча де саме її чоловік і яка в цих краях, які він захищає, обстановка, вона, як і більшість дружин військовослужбовців, вочевидь, не знає. Це принцип більшості бійців — не нервувати дарма своїх рідних. Хоча на таких блокпостах, як цей, «дарма» — не зовсім те слово, яке підходить для опису щоденних подій, що відбуваються тут.

— А що сказала дружина, коли ви вирішили підписати контракт ще на рік і залишитися на передовій?

— По поводу контракта нічого не сказала. Так що, хлопці, йдіть захищайте свою Батьківщину. Не стісняйтеся, контракт — не саме страшне. Просто подумайте, що ви там будете робить, ховаючись за своїх жінок. Ви тут потрібні, а не там, — на цих словах «Вовк» дивиться мені прямо в очі. А я розумію, що, хоч на передову разом із ним і пі­шло чимало його знайомих, чимало незнайомців (з того ж таки рідного йому Кіровограда), вочевидь, залишилося вдома, у мирних містах, де у монолозі з телевізором чи у діалозі зі знайомими від них можна почути одну і ту саму фразу — що то не їхня війна.

  «Усі в ній живемо. У цій країні»

— А йди-но сюди, покажись, який ти у нас.

У відповідь на запрошення Володимира — високого стрункого бійця з гарними блакитними очима, приємними рисами та триденною неголеністю на обличчі з намету, який слугує тут кухнею, чимчикує руде цуценя, мале та клишоноге, найрозповсюдженішої породи — українська дворова. У нього теж блакитні очі. І чималенький животик — видно, що бійці тут тварин не ображають.

— А звати як? — гладжу я рудого, який вже заліз на руки до Володі і щось тихенько бурчить, намагаючись вмоститися зручніше.

— Оскар Донєцкій. Звати Оскар. А позивний — До­нєцкій.

— А чому Донецький? Він з Донецька прибіг?

Донецьк тут, до речі, недалеко. Кілометрів за десять по прямій. А оскільки стоять бійці на околицях Красногорівки — за містом, у полях, окупований обласний центр звідти ще ближче.

— Не знаю, може, — чухає за вухом малого Володя, — він сам до нас прибився. Кілька днів тому. Тинявся полями і прийшов — на запах чи просто відчув людей. Він ще малесенький, цуценя. — Оскар задоволено мружить очі, коли боєць у ході розмови заспокійливо гладить його по короткій шерсті. — А їсти їм тут хватає, да. Всім. Це ж біленький, і у нас ще бігає — Борода звати. Ми ж теж його цуценятком маленьким взяли. Таке замучене було. Нічого, відгодували. Тепер — ох, звір!

— А чого вчите цих братів менших?

— На пости ходити, да. Собака — це ж кращий друг людини. Вони ж відчувають все за кілометр. У нас була гарненька така собачка, але померла. Мишей травили, вона з’їла мишу отруєну і померла. Але така зла була. Усе чула — як собаки чужі підходили, лисиці.

— А тут навіть лисиці ходять?

— Ну да. — У цей час Оскара на руках у Володі починає трусити. І він ближче пригортається до захисника. На вулиці прохолодно, а мами, біля якої можна зігрітися, у цього малюка вже немає. Відтепер його родина — ці солдати, які прихистили цуценя, як і більшість покинутих тварин, що трапилися їм дорогою.

— О, дивіться — наш Оскар безхвостий.

— А що з хвостом? — Цуценя і справді практично не має хвоста.

— Куций. Такий родився. Ну все, давай шуруй у хату, — кладе на землю Оскара Володя і злегка підпихує його вперед. Рудий весело чалапає всередину — грітися. Буржуйка, на якій бійці готують їсти, — найулюбленіше місце Оскара.

— Бачте, який куций і ще й клишоногий, — сміється услід вихованцю боєць.

Ми виходимо на дорогу. Володимир сьогодні — наш провідник на передову. Крокуємо широкою дорогою, якою давно уже ніхто, крім військових машин, не їздить. І ті якщо й доїжджають, то до опорного пункту військових у лісі. Далі рухатися небезпечно — можуть підірвати.

Веде ця дорога до Донецька. Але за кілометр від позицій бійців свій блокпост встановили бойовики. Тож мирні мешканці цим шляхом проїхати ніяк не можуть — ані в одну, ані в іншу сторону.

— Тут усе вже пристріляно. Ми ж не перші тут стоїмо, а треті. І їм (бойовикам. — Ред.) не потрібно напрягатися, щоб координати якісь отримувати чи когось засилати. Вони щоночі отрабатують і йдуть спати. А ми сидимо і чека­ємо — а вдруг почнуть стріляти, нападати, а ми вже спимо собі давно. І от так вся ніч у напруженні проходить.

Шлях під ногами — суцільне болото, йти важко і незручно. Коли тут ідуть дощі, бійцям тут геть біда. В окопах болота — по коліна. А коли ще й зверху стріляють, буває, в це саме болото доводиться падати усім тілом, а іноді й зариватися обличчям.

— А тут постійно напруження? — намагаючись скинути брили болота з ніг, дорогою цікавлюся я.

— Да, завжди. — Володя на болото не зважає — йде швидко і легко, хоча взутий він у високі гумові чоботи, на вигляд важкі й незручні. «Певне, і до такого болота тут можна звикнути», — думаю я. — Особливо вночі, коли нічого не видно, то дуже важко. Вони, в принципі, працюють майже кожну ніч. Обстріли, провокації. В основному йдуть провокації. Ну, стараємося дотримуватися Мінських домовленостей. Якщо вже в крайньому випадку, коли вночі вони підповзають дуже близько, то відкриваємо вогонь у відповідь.

Підходимо до передової. Володя показує посадку за кілометр звідси, звідки зазвичай «працює» ворог. А я краєм ока помічаю зенітку, закопану в землю й накриту зеленим плащем.

— Цим відповідаєте? — киваю на зенітний комплект.

— Буває, цим, буває, з кулемета їх гатимо. А коли геть близько підповзають, то наші снайпери працюють.

Він розмовляє суржиком, а за типовими формами інфінітивів — -ть заміть -ти — неважко здогадатися, що родом Володя з Київщини. Мешкає боєць в місті Обухів, що неподалік столиці. Мобілізували його весною 2015-го, а на фронт у складі 14-ї бригади потрапив восени. На самісіньку передову.

— Ну, так получилось, — знизує Володя плечима. До свого місця служби він ставиться філософськи. — Ми не одні такі. Комусь більше повезло. А нам — так. Але ж треба стоять. Від цього нікуди не дінешся.

— А не шкодуєте, що не потрапили на другу лінію оборони? У той же Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ?

— Ні. Краще тут. Тут легше. Тут просто знаєш свою роботу. Відстояв, прийшов, помінявся, відпочиваєш. Через сутки знов заступив, знов пішов на позицію. У нас усе чітко, і кожен своє місце знає.

Десь ліворуч від нас розпочинається стрілянина. Спершу чути автоматні черги, потім — кулеметні, далі гупає щось серйозніше.

— Міна. «Васільок». 82-й калібр, — спокійно коментує Володимир.

— І далеко це?

— Та в кілометрі звідси. Сусідів наших «перевіряють».

— То це що, вже почалося?

— Та ні, то вони лише розминаються, — іронічно посміхається боєць.

До війни Володя займався абсолютно мирною справою — працював машиністом на обухівському заводі. Виробляв картонні упаковки для різного роду товарів.

— От думали, що потрапите з такою професією на фронт?

— Єслі чесно — ніколи в житті. Ніколи не думав, що я попаду другий раз в армію, візьму автомат в руки і ще й буду в когось стріляти. Ніколи не думав. Ну, ніхто тут не думав про це. Заставило життя. Потрібно ж це комусь робити. Багато відкосило, канєшно. Їм теж привіт. Хай готовляться мінять нас. Але багато і пішло. Ті хлопці, які не забоялися, пішли. Як