Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

— Вона в палаті інтенсивного спостереження. Її стан стабільний, але…

— Але що? — голос Назаря був твердим, але всередині все хололо.

— У неї була загроза втрати вагітності.

Назар завмер.

Вагітності?

Він не міг одразу зрозуміти, чи правильно почув.

— Що?

— Вона вагітна. Був ризик викидня, але криза минула. Зараз її стан стабільний, вона спить.

Назар провів рукою по обличчю, намагаючись зібратися.

Він не знав.

Вона йому не казала.

І тепер усе це вдарило в нього, наче удар вибухової хвилі.

Володя, який стояв поруч, мовчки поклав руку йому на плече.

— Брате…

Назар глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїти серце, яке калатало, як після бою.

— Я можу її побачити?

— Так, але тихо. Вона спить.

Він кивнув і пішов за медсестрою, ніби в якомусь тумані.

Відкривши двері палати, побачив її — бліду, злегка виснажену, але таку рідну.

Вона була тут. Вона була жива.

І в її тілі билося ще одне маленьке життя.

Його дитина.

Назар сів поруч, обережно взяв її за руку й прошепотів:

— Софіє…

Вона ледь поворухнулася, і її пальці слабо стиснули його руку.

Він нахилився й поцілував її в лоб.

— Я тут. І я більше ніколи не дозволю тобі падати.

Він ще не знав, як впоратися з цією новиною.

Але знав одне:

Він не залишить її. Ні її, ні їхню дитину.

Назар вийшов із палати, залишивши Софію спати, і вперся руками в холодну стіну коридору.

В голові був хаос.

Вагітність.

Дитина.

Він навіть не знав, чи знала сама Софія.

Володя стояв поруч, схрестивши руки на грудях, і мовчки дивився на друга.

— Ну що, брате… неочікувано, так?

Назар повільно повернувся до нього, його очі були напружені.

— Я… я не знав.

— І, можливо, вона теж не знала, — кивнув Володя.

Назар провів руками по обличчю.

— Я навіть не знаю, що сказати.

Володя трохи помовчав, а потім спокійно запитав:

— Ти цього боїшся?

Назар різко глянув на нього.

— Я не боюся.

— А що тоді?

— Просто… — він видихнув. — Я ніколи не думав, що стану батьком.

— Ну, ось і настав час подумати, — Володя злегка усміхнувся. — Ти ж не відступиш, правда?

Назар стиснув кулаки, а потім розтиснув.

— Ні.

— Тоді що тебе турбує?

Назар подивився на двері палати.

— Як вона це сприйме.

Володя поклав руку йому на плече.

— Назаре, вона тебе любить. І навіть якщо це для неї так само несподівано, як для тебе, вона буде не одна. Бо ти поруч.

Назар повільно кивнув.

— Так. Я поруч.

І тепер він розумів, що це найголовніше.

Яким би не був шок, він не дозволить їй переживати це самій.

***

Софія вже прокинулася. Вона виглядала слабкою, але, побачивши його, усміхнулася.

— Назаре…

Він сів поруч і взяв її руку.

— Як ти?

— Вже краще. Лікар казав, що криза минула…

Вона замовкла, ніби щось згадавши, а потім подивилася на нього ширшими очима.

— Назаре… ти знав?

Він не одразу зрозумів, що вона має на увазі.

— Про що?

— Про… дитину.

Назар вдивлявся в її обличчя й зрозумів усе без слів.

— Ти теж не знала?

Вона повільно кивнула, її пальці мимоволі торкнулися живота.

— Я… я не знала.

Він стиснув її руку сильніше.

— Тепер знаєш.

Вона глянула на нього, і в її очах промайнув страх.

— Назаре, я… я не знаю, що робити.

Він нахилився ближче, провів рукою по її щоці.

— Тобі не треба знати все одразу. Але одне ти повинна знати точно — ти не одна.

Софія кліпнула, її очі наповнилися сльозами.

— Ти… ти радий?

Він вдихнув, усвідомлюючи свою відповідь, і сказав щиро:

— Так.

Її губи затремтіли, але вона усміхнулася крізь сльози.

— Я тебе люблю, Назаре.

Він обійняв її, міцно притискаючи до себе.

— І я тебе, Софіє.

І тепер уже не мало значення, наскільки це було несподівано.

Він знав лише одне:

Він буде поруч. Завжди.

Софія раптово вирвалася з Назаревих обіймів, її груди швидко здіймалися, а руки почали тремтіти.

— Це… це жахливо, Назаре… — її голос затремтів.

— Софіє, заспокойся…

— Як мені заспокоїтися?! — вона різко провела руками по обличчю, її очі наповнилися панікою. — Війна! Що я можу дати дитині у війні?!

Назар відчув, як його власне серце прискорилося. Він розумів її страх.

— Ми знайдемо вихід…

— Вихід?! — вона засміялася, але в цьому сміху не було радості. — Назаре, ми живемо під вибухами! Я щойно ледь не втратила дитину, яку навіть не знала, що ношу! Як… як жити далі?!

Її дихання ставало все частішим, вона обхопила голову руками.

— Це не розумно… Це просто безглуздо…

Назар не роздумуючи встав, підійшов до неї й міцно взяв її обличчя в свої долоні.

— Дивись на мене.

Вона не реагувала, її плечі тремтіли.

— Софіє, подивись на мене, — його голос став глибшим, твердим, але не грубим.

Вона повільно підняла на нього очі, в яких світилися страх і сльози.

— Я тут. Ми тут. І ми впораємося.

Вона захитала головою.

— Як?

— Разом, Софіє. Разом.

Він торкнувся її живота долонею.

— Це не вирок. Це життя. І я не дозволю, щоб ти відчувала себе самотньою.

Вона вдихнула, її тіло ще тремтіло, але поступово вона почала вирівнювати дихання.

— Але ж…

— Без «але», — він нахилився ближче, торкаючись її чола своїм. — Я не дозволю, щоб із тобою чи з нашою дитиною щось сталося.

Вона повільно, невпевнено обійняла його.

— Назаре…

— Я тут, кохана. І завжди буду.

Вона стиснула його сорочку пальцями, притискаючись ближче.

І поступово її паніка почала згасати.

Він не знав, що чекає їх у майбутньому.

Але знав одне: він захистить свою сім’ю. За будь-яку ціну.

Софія залишилася в лікарні під наглядом лікарів, а Назар поїхав додому, щоб зібрати для неї речі.