Амелія Ренальді - Життя, кохання та війна, Амелія Ренальді

Коли Назар закінчив із генератором, він вирішив трохи перепочити й зайшов у кабінет Софії.

Тут усе було просякнуте нею — її акуратно складені папери, чашка з недопитим чаєм, нотатки в записнику.

Він сів у її крісло й провів рукою по столу.

Важко було уявити, що ще недавно він навіть не знав, що таке робота в центрі, а тепер уже допомагав, як міг.

Раптом двері відчинилися, й зайшла Оля.

— Софії немає?

— Вона на комісії. Казала, що сьогодні має прийти дитина.

Оля кивнула, сідаючи на край столу.

— Так. Новий випадок. Складний.

Назар уважно подивився на неї.

— Що за ситуація?

Оля трохи помовчала, потім зітхнула.

— Дівчинка, 9 років. Соціальні служби вилучили її з неблагополучної сім’ї. Мама — алкоголічка, батька немає. Дитина закрита, боїться дорослих.

Назар стиснув пальці.

— Софія буде з нею працювати?

— Так. Але для цього потрібно рішення комісії.

— І що вирішують?

— Чи залишається вона тут тимчасово, чи її відправлять у притулок.

Назар не зводив погляду з Олі.

— Притулок — це погано, так?

Оля зітхнула.

— Там не завжди є належні умови. А ця дитина і так пережила забагато.

Назар потер підборіддя, обдумуючи ситуацію.

— Софія впорається?

Оля усміхнулася.

— Якщо хтось і може допомогти — то це вона.

Назар кивнув.

— Тоді чекаємо результату.

Він не знав цієї дитини.

Але знав, що Софія зробить усе можливе.

А якщо знадобиться допомога — він буде поруч. Як завжди.

Назар чекав у кабінеті Софії, переглядав новини, але не міг зосередитися.

Десь там, у іншій частині будівлі, йшла комісія, яка мала вирішити долю дитини.

Через пів години двері прочинилися, і зайшла Софія.

Вона виглядала втомленою, але в її очах було щось ще — рішучість.

— Ну? — одразу ж запитав Назар.

Вона сіла навпроти й видихнула.

— Її залишають у нас.

Назар кивнув.

— Це добре?

— Так. Але тепер нам треба зробити так, щоб вона відчула себе в безпеці.

— Як вона?

Софія потерла скроні.

— Дуже налякана. Боязко реагує на голоси, не дивиться в очі. Я пробувала поговорити, але вона лише мовчки киває або хитає головою.

Назар трохи нахилився вперед.

— Як її звати?

— Дарина.

— Що далі?

Софія потерла руки.

— Я спробую встановити з нею контакт. Але це займе час.

Назар подивився на неї, потім сказав:

— Якщо тобі буде потрібна допомога — скажеш.

Софія здивовано підняла очі.

— Ти хочеш допомогти?

— Якщо це важливо для тебе — значить, важливо і для мене.

Софія не змогла стримати усмішки.

Вона взяла його руку й стисло прошепотіла:

— Дякую.

І Назар знав — він зробить усе, що в його силах, щоб ця дитина змогла знову довіряти світові.

Бо тепер це було важливо не тільки для Софії, а й для нього.

***

Софія прокинулася від аромату кави.

Вона розплющила очі й побачила Назаря, який стояв біля ліжка з тацею.

— Доброго ранку, імениннице, — тихо сказав він, усміхаючись.

Вона видихнула й сіла, загортаючись у ковдру.

— Назаре…

— Я знаю, що ти не любиш цей день, — він сів поруч, поставивши перед нею каву та її улюблений сирник. — Але для мене цей день важливий.

Вона подивилася на нього, і в її очах промайнуло щось глибоке.

— Я не знаю, як правильно його проживати…

Він узяв її руку.

— Просто будь сьогодні зі мною.

Вона всміхнулася.

— Добре.

Він дістав акуратно запакований подарунок і поклав їй на коліна.

— Це тобі.

Вона здивовано глянула на нього.

— Назаре, але…

— Ніяких «але». Відкривай.

Вона розгорнула упаковку й завмерла.

Перед нею був планшет — саме той, про який вона давно мріяла, але весь час відкладала покупку.

— Це… це ж… — її голос здригнувся.

— Я знаю, що тобі потрібен хороший планшет для роботи, і знаю, що ти б сама собі його не купила.

Вона провела пальцями по екрану, потім подивилася на нього.

— Ти… ти просто найкращий.

Вона поставила планшет на тумбочку, обхопила його обличчя руками й поцілувала.

— Дякую тобі, Назаре.

— Завжди, кохана.

Софія тихо видихнула.

— Знаєш… цього року я вперше не відчуваю, що цей день — лише про втрати.

Назар провів рукою по її щоці.

— Бо він ще й про любов.

Вона притулилася до нього, і Назар знав: він зробив усе правильно.

Бо головне було не просто подарунок.

Головне — бути поруч..

***

Назар сидів у своєму кабінеті, переглядав документи, коли задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім’я Софії.

Він одразу підняв слухавку, але замість знайомого голосу почув Олю.

— Назаре, це я, Оля.

Від її тону серце стиснулося.

— Що сталося?

— Софію забрала швидка…

У Назаря ніби вибило ґрунт з-під ніг.

— Що з нею?!

— Вона втратила свідомість прямо в центрі. Ми не могли її розбудити, тиск був дуже низький…

Назар уже вставав із місця, хапаючи куртку.

— В яку лікарню її відвезли?

— У центральну.

— Я вже їду.

Він кинув телефон у кишеню, але Володя вже бачив, що щось сталося.

— Назаре, що таке?

— Софія в лікарні, — голос Назаря був твердий, але в ньому чулася тривога.

Володя миттєво встав.

— Я за кермом. Ти зараз не в тому стані.

Назар хотів заперечити, але зрозумів, що друг має рацію.

Вони вилетіли з офісу, і машина зірвалася з місця.

У голові Назаря билася лише одна думка:

Лише б із нею все було добре.

Назар і Володя зупинили машину біля лікарні ще до того, як вона повністю загальмувала.

Назар вискочив із авто й швидко попрямував до приймального відділення.

— Софія Назаренко. Куди її привезли? — запитав він у першої ж медсестри.

Жінка глянула на нього, потім переглянула список.