Джон Максвелл Кутзеє - Безчестя

гнучкі ноги; він пригадує м’якість її волосся й те, яким воно було легким між його пальцями, мов пір’ячко.

Несподіваним і безмовним виверженням — він наче падає в сон наяву — розливається потік образів, образів жінок, котрих він знав на двох континентах, декотрі з них такі далекі в часі, що він ледве впізнає їх. Вони пролітають перед ним безладною плутаниною, наче листя, віднесене вітром. Прекрасне поле, повне персонажів[104]: сотні життів, переплетених із його власним. Він затамовує подих, прагнучи продовжити видіння.

Що з ними сталося, з усіма цими жінками, з усіма цими життями? Чи бувають миті, коли вони теж, принаймні деякі з них, без попередження занурюються в океан спогадів? Німецька дівчина: чи можливо, що в цю мить вона згадує чоловіка, котрий підібрав її на африканському узбіччі та провів із нею ніч?

«Збагачуючий» — газети причепилися до цього слова, щоб покепкувати з нього. Дурнувате слово, що вирвалося за тих обставин, і все ж тепер, цієї миті, він готовий відстоювати його. Мелані, дівчина в Тоувс-рівер, Розалінд, Бев Шоу, Сорайя — кожна з них збагатила його, та й інші теж, навіть ті, що мало значили для нього, навіть ті, з якими не склалося. Його серце сповнюється вдячністю, наче квітка, що буяє в грудях.

Звідки беруться такі миті? Безсумнівно, гіпнотичні; але хіба це щось пояснює? Якщо його скеровують, який бог ним керує?

Вистава й далі тягнеться зі скрипом. Вони дісталися до сцени, де мітла Мелані заплутується в електричному дроті. Магнієвий спалах, і сцена раптом зникає в темряві. «Господи Ісусе, — верещить перукар, — jou dom meid»[105].

Між ним і Мелані двадцять рядів крісел, але він сподівається, що цієї миті вона крізь простір відчуває його запах, унюхує, про що він думає.

Щось легенько стукається йому в голову, повертаючи його з небес на землю. За мить повз нього пролітає ще щось і влучає у крісло перед ним: це пожований шматочок паперу, завбільшки з дитячу скляну кульку. Третій влучає йому в шию. Тепер можна не сумніватися, він — мішень.

Йому слід повернутися й люто зиркнути. «Хто це зробив?» — слід гаркнути йому. Або силувано дивитися вперед, удаючи, що нічого не помічає.

Четверта кулька влучає в плече й відстрибує у повітря. Чоловік у сусідньому кріслі здивовано витріщається.

На сцені розгортається дія. Сідней, перукар, розриває фатальний конверт і читає вголос ультиматум власника приміщення. Вони мусять до кінця місяця сплатити заборгованість із оренди, інакше салон «Глобус» закриють. «Що ми робитимемо?» — лементує Міріам, жінка, котра миє клієнтам голови.

— Ссс, — свистить хтось позаду нього, достатньо тихо, аби не чутно було в глядацькій залі. — Ссс.

Він повертається й отримує кульку в скроню. Біля задньої стіни стоїть Райан, її хлопець з еспаньйолкою та сережкою у вусі. Вони зустрічаються поглядами. «Професоре Лур’є», — хрипко шепоче Райан. Хоча його поведінка обурлива, хлопець, схоже, почувається невимушено. На вустах грає легенька посмішка.

П’єса продовжується, але тепер навколо нього відчутно розбурхується неспокій. «Ссс», — знову свистить Райан. «Тихенько!» — обурюється, звертаючись до нього, жінка за два крісла, хоча він не видав жодного звуку.

Доводиться проштовхатися через п’ять пар колін («Перепрошую… перепрошую»), стерпіти криві погляди та розлючене бурмотіння, перш ніж дістатися до проходу, прокласти собі шлях назовні, вийти у вітряну безмісячну ніч.

Позаду нього лунає звук. Він обертається. Світиться кінчик цигарки: Райан переслідував його до парковки.

— Ви збираєтеся пояснити? — вибухає він. — Збираєтеся пояснити свою дитячу поведінку?

Райан затягується цигаркою.

— Я лише зробив вам послугу, професоре. Хіба ви нічого не навчилися?

— А чого я мав навчитися?

— Знайтеся з такими, як ви.

«З такими, як ви»: хто такий цей хлопчина, аби розповідати йому, з ким йому знатися? Що йому відомо про силу, котра штовхає віддалених незнайомців в обійми одне одного, перетворює їх на рідню, на схожих людей, забувши про розсудливість? Omnis gens quaecumque se in se pecere vult[106]. Сíм’я цього покоління, скероване, щоб удосконалитися, скероване в глибини жіночого тіла, скероване, щоб подарувати майбутньому життя. Керувати, скероване.

Райан каже:

— Дай їй спокій, чоловіче! Зустрівши тебе, Мелані плюне тобі в очі. — Він кидає цигарку й підходить на крок ближче. Вони дивляться в обличчя один одному під такими яскравими зірками, що можна подумати, наче вони охоплені полум’ям. — Знайдіть собі інше життя, профе. Повірте мені.

Він повільно їде назад уздовж Мейн-роуд у Ґрін-Пойнті. «Плюне тобі в очі»: він на таке не сподівався. Рука на кермі тремтить. Потрясіння буття: йому варто навчитися сприймати їх легше.

На вулицях безліч пішоходів; коли він стоїть на світлофорі, одна з них упадає йому до ока: висока дівчина в короткій чорній шкіряній спідниці. «Чому б і ні, — думає він собі, — цієї ночі відвертостей?»

Вони зупиняються у сліпій вуличці на схилі Сіґнал-Гілл. Дівчина п’яна або, можливо, під наркотиками: він не може добитися від неї нічого зв’язного. Тим не менше, вона впоралася зі своєю роботою так добре, як він тільки міг сподіватися. Коли все скінчилося, вона відпочиває, лежачи обличчям у нього на стегні. Вона молодша, ніж здавалася у світлі вуличних ліхтарів, молодша навіть за Мелані. Він кладе руку їй на голову. Тремтіння вщухає. Він почувається сонно й вдоволено, а ще якимось дивним захисником.

«Ось і все, що потрібно! — думає він. — Як я міг це забути?»

Він не поганий чоловік, але й не хороший. Не холодний, але й не палкий, навіть у найпалкіші миті. Не палкий, із точки зору Терези; навіть із точки зору Байрона. Йому бракує вогника. Чи винесуть йому такий вирок, чи винесе йому такий вирок всесвіт і його всевидюще око?

Дівчина ворушиться й сідає.

— Куди ти мене везеш? — бурмоче вона.

— Я відвезу тебе туди, де знайшов.

Двадцять два

Він підтримує зв’язок із Люсі телефоном. Під час цих розмов вона щосили намагається запевнити його, що на фермі все гаразд, а він — переконати її, що не сумнівається в цьому. Вона розповідає йому, що має багато роботи з квітковими клумбами, на яких уже зійшли весняні рослини. Потихеньку оживає псарня. Люсі взяла двох псів на повний пансіон і сподівається, що незабаром їх буде більше. Петрус займається будинком, але він не настільки зайнятий, щоб не допомагати їй. Шоу часто навідуються в гості. Ні, гроші їй не потрібні.

І все ж його щось непокоїть у тоні Люсі. Він телефонує Бев Шоу.

— Ти — єдина людина,