Дуглас Адамс - Життя, Всесвіт і все суще

Артур і був вимушений перечекати, аж доки інші висміються. — Коли є над чим …  — він знову замовк. Цього разу він замовк і став прислухатися до тиші. Бо саме в цю мить якось враз настала цілковита тиша.

Прак втихомирився. Днями вони жили під постійний акомпанемент істеричного сміху, що розлягався по всьому кораблю. І лише зрідка випадали коротенькі перепочинки, коли він тихо хихотів або спав. Артурова душа зболіла від цього причинного реготу.

І настала не тому, що Прак заснув. Задзеленчав дзвінок. Поглянувши на пульт, вони упевнилися, що то Прак натиснув на кнопку.

— Він занедужав, — тихо сказала Трилліан. — Безперервний сміх украй підточив його організм.

Губи Артура смикалися, та він промовчав.

— Треба піти поглянути, що там з ним, — додала Трилліан.

***

Трилліан вийшла з каюти Прака з серйозним виразом.

— Він хоче, щоб ти зайшов, — звернулась вона до Артура, який дивився на неї, стиснувши губи. Він глибоко засунув руки в кишені свого халата і гарячково намагався знайти слова, що не видалися б банальними. І на свій превеликий сором, знайти таких слів він не зміг!

— Будь ласка, — промовила Трилліан.

Знизавши плечима, Артур зайшов до каюти, не змінюючи похмурого виразу обличчя і так само міцно стуливши вуста, хоча це завжди викликало у Прака бурю сміху.

Артур опустив погляд на свого мучителя, який тихенько лежав у ліжку, посірілий і виснажений. Його дихання було неглибоке. Біля ліжка, зніяковілі, стояли Форд та Зафод.

— Ви хотіли щось мене запитати, — озвався Прак слабким голосом і закахикав.

Артур задерев’янів, почувши щось схоже на хихотіння, але Прак відкашлявся і замовк.

— А звідки ви про це знаєте? — запитав Артур. Прак кволо знизав плечима.

— Бо ж це правда, — відказав він просто. Артур з цим погодився.

— Так, — зрештою сказав він з напругою в голосі, — у мене справді було запитання. Точніше, у мене є Відповідь. А я хотів би дізнатися, в чому ж полягає саме Запитання.

Прак співчутливо кивнув, а Артур трохи розслабився.

— Це…  словом, балачка довга, — сказав він, — та Питання, яке я хотів би довідатися, — це велике Запитання Життя, Всесвіту та Всього Сущого. Ми знаємо тільки те, що Відповідь — це сорок два, що трохи ускладнює справу.

Прак ще раз кивнув.

— Сорок два, — повторив він, — так, це правда.

Він помовчав. Тіні роздумів і спогадів ковзнули по його обличчю, мов тіні від хмарин у лузі.

— Боюся, — сказав він нарешті, — що Запитання і Відповідь — речі взаємовиключні. Знання одного, в силу самої логіки, виключає знання іншого. Неможливо, щоб відразу були відомі і саме Запитання і сама Відповідь, коли вони стосуються одного і того ж Всесвіту.

Він знову замовк. По обличчю Артура поповзло розчарування і вмостилося на своєму звичному місці.

— А якби це і сталося, — продовжував Прак, прагнучи сформулювати свою думку якомога ясніше, — очевидно Питання та Відповідь анулюють одне одного і щезнуть, прихопивши з собою Всесвіт, а на його місці виникне щось іще незрозуміліше, недоладніше. Не виключено, що це уже сталося, — додав він з блідою посмішкою, — та щодо цього існує певна невпевненість.

І він стиха захихотів. Артур сів на ослін.

— Ну, що ж, — сказав він розчаровано, — я просто сподівався трохи розібратися з причинами того, що твориться в світі.

— А ти знаєш історію про причину? — спитав Прак.

Артур зізнався, що не знає, а Прак сказав, що знає, що Артур не знає.

І розповів:

— Якось уночі в небі над планетою, де до того часу про зорельоти ніхто і гадки не мав, з’явився зореліт. То була планета Дальфорсас, а корабель був оцей, «Золоте Серце». Знизу він здавався яскравою новою зіркою, що безшелесно котиться по небокраю.

Дикі племена, що давали дрижаків на схилах Холодних Гір, відірвавши погляди від своїх кухлів з гарячим питвом, тикали тремтячими перстами в небо і клятвено запевняли одне одного, що бачили знамення, знамення, послане їхніми богами, яке сповіщало, що настала пора нарешті взятися за зброю, спуститися вниз і вирізати паскудних Князів Рівнин.

Стоячи на високих баштах своїх палаців, Князі Рівнин звели до неба очі і уздріли ясну зорю і безпомилково сприйняли її як знамення своїх богів про те, що настав час розправитися з гидокапосними Племенами з Холодних Гір.

А посередині, між землями тих і других, до неба звели очі Лісовики і побачили знамення в образі нової зірки і втупилися в неї зі страхом і гіркими передчуттями, бо хоч раніше вони і не бачили нічого подібного, та достеменно знали, що саме воно віщувало, і схилили голови у відчаї.

Вони знали, коли задощило — то вже знак.

Коли дощ перестає — то вже знак.

Коли задують вітри — то вже знак.

Коли вітри вщухають — то вже знак.

Коли на їхній землі опівночі, при повному місяці, народжується козеня з трьома головами — то теж знак.

Коли на їхній землі десь там після обіду кішка приведе кошеня чи опороситься свиня і ні в першого, ні в другого не виявиться жодного спадкового дефекту або і взагалі народжується просте собі немовля з кирпатим носиком — це теж часто-густо може виявитися знаком.

Тож без будь-якого сумніву — нова зірка в небі була знаком особливої ваги.

І всяке нове знамення означало одне й те ж саме — Князі Рівнин та Племена Холодних Гір знову збираються дати один одному бубни.

Сама по собі ця справа була не такою вже й нудною, та річ у тому, що Князі Рівнин та Племена Холодних Гір завжди обирали для чубанини одне й те ж саме місце — Ліс. І більше всіх у цих бойовищах на горіхи перепадало саме Лісовикам, хоча, як їм здавалося, вони ніякогісінького відношення до цих порахунків не мали.

І траплялося так, що після деяких найзапекліших тасканин Лісовики посилали гінця або до вождя Князів Рівнин, або до вождя Племен Холодних Гір з вимогою пояснити Причини такої нестерпної поведінки.

І тоді вождь, однаково який з двох, відкликав гінця вбік і витлумачував йому ту причину, повільно і старанно, не пропускаючи жодної манюпусінької дрібнички.

І найстрашнішим було те, що ті роз’яснення були ґрунтовними. Вони були вкрай чіткими, логічними і твердими. Гінець схиляв голову на груди і картав себе за те, що був аж