Дуглас Адамс - Життя, Всесвіт і все суще

не розкаже всю правду у всій її чистісінькій формі, залу суду було звільнено від публіки.

І не лише звільнено, її було герметично ізольовано з Праком усередині. Будівлю обгородили сталевими стінами, а ще й про всяк випадок обплели колючим дротом під електричним струмом, розвели навкруг болота і запустили туди крокодилів і навкруг поставили шеренгами сторожу — цілі три великі армії — аби ніхто і ніколи не почув, що там Прак розголошує.

— Шкода, — озвався Артур. — Хотілося б мені послухати, що він там розказує. Напевне, він знає Відповідь на Питання Життя. Мені й досі прикро, що ми її так і не дізналися.

— Задумайте цифру, — втрутився комп’ютер, — будь-яку цифру.

Артур назвав комп’ютерові номер телефону бюро довідок вокзалу Кінгз Крос, розмірковуючи, що в ньому має бути якась функція, можливо, її якраз і бракує.

Комп’ютер ввів номер у відремонтований двигун Неймовірної Тяги.

Згідно з теорією відносності, Матерія велить Простору, яким чином йому вигинатися, а Простір велить Матерії, яким чином їй рухатися.

«Золоте Серце» звеліло Простору зав’язатися вузлом і м’яко приземлилося всередині залізної огорожі Аргабутонського верховного суду.

***

Зала суду справляла гнітюче враження. То було велике і темне приміщення, задумане, як святилище для правосуддя — а не для гуляння, наприклад, ви б не влаштували там бенкет — принаймні успішний. Інтер’єр тієї зали убив би веселощі в зародку. Стелі в цьому приміщенні були високі зі склепіннями, в яких навіки засіли зловісні тіні. Стінні панелі та ослони, дебелі лаковані колони — все це було виготовлено з деревини найтемніших та найсуворіших відтінків, з дерев страхітливих Арглебардівських лісів. Масивна чорна трибуна Правосуддя, яка домінувала посередині зали, була гравітаційним чудовиськом. І коли б раптом якомусь приблудному сонячному промінцю вдалося просковзнути в саме серце Аргабутонського Палацу Правосуддя, він би крутонувся і стрімголов висковзнув надвір.

***

Артур і Трилліан зайшли до зали першими, а Форд із Зафодом мужньо прикривали їх з тилу.

Спочатку приміщення видалося їм темним і порожнім. По залі гулко ширилося відлуння їхніх кроків. Це здалося дивним. Як вони вже впевнилися, всі укріплення залишалися на своїх місцях і вся охорона іззовні будівлі продовжувала виконувати свої обов’язки.  Словом, усе вказувало на те, що правдоговоріння все ще триває.

Та нічого подібного не відбувалося.

І от, коли їхні очі призвичаїлися до теміні, в кутку вони помітили якесь тьмяне червоне сяйво, а за тим сяйвом виднілася жива тінь. Вони посвітили туди ліхтариком.

Розсівшися на ослоні, Прак апатично попихкував сигаретою.

— Салют, — привітався він, спроквола помахавши рукою. Від стелі відбився відгомін його власного голосу. То був коротенький лисуватий чоловічок. Він сидів згорбившись, його голова та коліна безперестанно смикалися. Він затягся сигаретою.

Прибульці дивилися на нього мовчки добру хвилину.

— Що тут діється? — зрештою запитала Трилліан.

— Нічого, — відказав чоловічок, смикнувши плечима. Артур наставив промінь ліхтарика прямо на обличчя Прака.

— Ми гадали, що ви говорите Правду, тільки Правду і нічого більше, окрім Правди.

— А, оте, — згадав Прак. — Ну, було, говорив. Та вже виговорився. Не так-то вже її й багато, як собі люди уявляють. Та, часом, цікавинки трапляються.

Раптом він вибухнув нестримним реготом, його напад тривав три секунди, після чого він знову вмовк. Він сидів, а голова та коліна все сіпалися безперестану. Він знову затягся сигаретою, на його обличчі застигла дивна напівпосмішка.

Форд і Зафод виступили із сутінок.

— Розкажіть нам, — попросив Форд.

— Та я вже й не пам’ятаю нічого, — відповідав Прак. — Був у мене намір дещо записати, та спочатку я олівця не знайшов, а потім подумав: «Кому воно треба?»

Настала довга мовчанка, настільки довга, що всі відчули, який старий цей Усесвіт. Прак утупився в світло ліхтарика.

— Анічогісінько? — спитав нарешті Артур. — Ви й дещиці з того не пам’ятаєте?

— Ні. Хіба що те, що більшість вдалих уривків була про жаб, це я пам’ятаю.

Раптом він знову зайшовся реготом і аж затупотів ногами по підлозі.

— Ви просто не повірите дечому про жаб, — прохрипів він. — Гайда, нумо вийдемо й спіймаємо жабу. Чи ж побачу я їх у новому світлі! — Він скочив на рівні і хвилину витанцьовував перед ними. Тоді спинився і затягнувся сигаретою. — Ходімо, спіймаємо жабу, я хоч насміюся з неї, — сказав він тихо. — Хлопці, а хто ви, власне, такі будете?

— Ми прилетіли для зустрічі з вами, — сказала Трилліан, не приховуючи свого розчарування. — Мене звати Трилліан.

Прак труснув головою.

— Форд Префект, — сказав Форд і знизав плечима. Прак труснув головою.

— А я, — заявив Зафод, коли зважив, що запала достатньо глибока тиша для того, аби презентувати свою особу, я Зафод Біблброкс.

Прак труснув головою.

— А це хто такий? — спитав він, зтруснувши плечем до Артура, що стояв мовчки, глибоко розчарований цією зустріччю.

— Хто, я? — стрепенувся Артур. — А, ну так, мене звати Артур Дент.

— Та невже? — скрикнув Прак. — Ви і є Артур Дент? Той самий Артур Дент? Він поточився, схопився за живіт і, корчачись, зареготався так, що аж сльози йому бризнули з очей.

— Ой, це ж треба. Зустрітися з вами — горлав він. — Ви ж най…  най…  Та перед вами ж усі жаби виструнчуються!

Він вив і верещав від реготу. Упав на ослін і істерично реготав. Він ридав від сміху, дриґав ногами, бив себе в груди. Поступово пароксизми сміху вщухли. Хекаючи, Прак звівся, обвів усіх поглядом, зупинив погляд на Артурові і знов впав на ослін, стогнучи від сміху. Зрештою він заснув.

Артур стояв, губи йому посмикувалися, а його товариші переносили очманілого Прака у корабель.

***

— Перш ніж ми підібрали Прака, — сказав Артур, — я збирався розпрощатися з вами. Я і тепер хочу це зробити, і чим скоріше я це зроблю — тим краще.

Решта мовчки закивала. Тишу порушував лише приглушений багатьма перегородками істеричний сміх з каюти, де помістили Прака.

— Ми допитали його, — провадив Артур, — точніше, ви його допитали — я, як вам відомо, не можу до нього навіть наблизитися — та, здається, йому немає чого нам сказати. Хіба що розповісти про якісь дрібнички та повідомити якісь речі про жаб, взагалі мені нецікаві.

Решта стримала усмішку.

— Коли є над чим посміятися, то я посміюся перший, — сказав