Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Материне серце мов хто в жмені здавив… Давай вона його умовляти:

— Навіщо це ти, сину, сам собі лихо робиш? Це ж ти сам себе з світа зживаєш!.. Плюнь ти на ту землю!.. Що ж робити? Жили ж он без землі кілька літ, та хліб їли… й тепер не сидітимемо без його… Ти тоді малий був, — сама пучками та ручками заробляла, — та не померли з голоду… А тепер — не те, що тоді!.. Тепер і ти заробиш, і я допоможу… Що ж робити? На все його святая воля!

— Ет, толкуй!.. Немає тепер у мене нічого — ані-ні!.. Що тепер я?… Людський попихач, наймит?… Пропало… все пропало! І добро й душа пропала… бо немає правди на світі… немає між людьми… Тепер моє щастя — ось-ось було, та… уплило!.. — Чіпка розвів руками — і задумався…

— А все люди, все люди… Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи — з іграшок прогонили, йшли повз хату, одхрещувались… Я малим був, а все бачив… За чортеня щитали… Я чорт… е-е… Я чорт… над чортами чорт!.. А баба вчила мене людей прощати, а дід — любити… Дурнії дурні! не стоять вони слова доброго… Їх мучити… му… морр…

Та — пуць! на землю… Так і захарчав…

Мотря встала, витягла з-під себе ряднину, вкрила нею Чіпку, перехрестила його, сама перехрестилась, лягла на голому полу, та сон уже не йшов їй на думку… Сплили перед нею давні лихі роки; пригадала вона свою криваву працю; перескочила її гадка на свого чоловіка-москаля… Де він? що з ним сталося?… Може, розпився, розволочився, та так де-небудь під шинком богу й душу віддав… Глянула на сина, що, як той сніп, лежав на долівці — харчав, і стиха прошептала: «Господи! сохрани його й заступи!»

Прокинувся Чіпка — вже геть підбилося сонце. Голова крутиться; коло серця пече, мов гадина смокче кров з його… Походив він, походив по хаті; не глянув навіть матері в вічі; вийшов, ніби до худоби, та й потяг — не в загороду, а прямісінько до Гальки… На третій день — знову на ослоні в шинку. На четвертий там його сонце праведне стрітило, там і ніч темна привітала…

XVI. Товариство

П’ючи та гуляючи, підібрав собі Чіпка трьох товаришів щирих: Лушня, Матня та Пацюк — одна думка, одна гадка. Всі вони однакових літ: не то, щоб старі, не то й молоді, — вже підтоптані парубки.

Лушня був широкоплечий парнище, високий, бравий, з хорошим панським личком, з чорними гарними вусами, з карими веселими очима… Вони так і говорили в його!.. Та, здається, на йому й шкура говорила, — такий балакучий.

Пацюк собі худощавий, низький, мишастий, справжній Пацюк, такий і прудкий; говіркий, співучий — на селі перший співака.

Матня одрізнявся од усього товариства й норовом, і околом. Який завтовшки, такий завбільшки; неповоротний, неохайний. Голова величезна, обличчя татарське, кругле, як гарбуз; ноги короткі та товсті, як стовпці. Не любив він ні балакати, ні співати, а любив на світі одну тільки горілку: дудлив її, як воду, й у тому покладав усю свою втіху.

Були вони всі три панські й повиростали по панських дворах. Лушня був пана Совинського, а Пацюк та Матня — пана Польського, того самого, що й Чіпчин батько.

Матня та Пацюк узяті в двір ще малими підлітками: перший — від плуга, другий — від овець. Гірко їм було розставатись з батьком, матір’ю, братами, та сестрами, та товаришами, такими ж хлопцями, як і вони; тяжко кидати рідне дворище, де їм знакомі були всі закутки, де їх родила й пестила мати; зелені степи, де вони викохували хлоп’ячі сили; гірко було кидати, яке не є, своє, а йти до чужого, до панського… Та що ти вдієш супроти панської волі? Панові треба… на те в його й кріпаки, що треба! Як не плакали, як не благали матері пана — викладали йому, що білоголові сини їх, як старшенькі, єдина поміч у трудній праці, — та не помогли ні сльози, ні викладки… Панові що? Хіба пан думав про гірку працю, хіба йому слід до того свою панську увагу звертати?! Пан ще й розгнівався, що його панську голову якісь сільські жінки клопочуть такою дурницею… та й звелів попрогонити матірок з двору. Пішли матірки, понесли невимовлені прокльони на устах, гіркий жаль у серці… А сини їх зосталися в дворі підпасачами: один — коло скоту, другий — коло овець.

Лушня родився й виростав у панському дворі. Умер старий Лушня, що жив на Вовчій Долині, на хуторі, покинув дочку-дівку на світі. Одним одна робоча сила в сім’ї, бо мати вмерла, а сироти, як кукіль, зосталися… Як на те панові заманулось покоївки. Її ото й узяли до панських покоїв, — бо, на лихо собі, й непогана була. На її ж місце перевели на хутір сім’ю з двору. Спершу плакала дівка та боялась усього, а найбільш — як би догодити старому панові. Та, видно, догодила-таки, бо через рік з дівки стала молодицею, породивши білолицього чорноголового хлопця Тимошку. Як піднявся Тимошка на ноги, став розбирати всячину, то його взято за лакейчука до молодого пана, — старого тоді вже не було на світі, — чистити та набивати тютюном люльку, подавати води, а більше всього — стояти в кутку передньої коло дверей кабінету, на случай якого приказу. Всього натерпілося хлоп’я. Іноді, довго стоячи, на ногах засипало, падало додолу. Пан тоді не то, щоб одсилав спати, ні: вибивши добре, щоб не був такий сонливий, становив навколішки на всю ніч. А іноді, щоб не задрімав, бува, й навколішках, підсипав гречки під голі коліна… Було й так, що пан, не знаходячи довго чого-небудь з своїх, розставлених по столу цяцьок, — присікувався до хлопця, та бив за те, що той ніби покрав, тоді, як, роздивившись гаразд, — цяцьки або стояли, або лежали тут же перед носом… Набачивши, знову бив за те вже, що хоч не вкрав, то замірявся вкрасти, бо перестановлював усе… Гірко прийшлося хлопцеві таке життя, злість накипала в молодому серці. «Коли не краду, то б’ють, — дума сам собі, — за те, що посягаю вкрасти, то хай же краще б’ють за те, що краду!». І через рік, через два з малої та доброї дитини зробився якийсь лихий злодіячка, котрому