Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

— На! та давай швидше! — і швиргонув через стіл свиту.

— Сцо мені з твоєї свитки?… Вона мені непотрібна…

Один з чоловіків, що сиділи в шинку та мовчки дивилися, що це робиться з Чіпкою, підвівся з лави, підняв з долу свиту, стряхнув, повернув у руках на всі боки.

— Сип, Галько! — каже. — Я за свиту карбованця ложу…

— Сцо ти карбованця? — закричала жидівка, вириваючи з рук свиту… — Цого ти місаєся не в своє діло! Вона твоя?… Він заставля…

— Так чого ж ти єрепенишся? Каже парубок: сип! Ну й сип…

— Сип… сип, — запорощала жидівка. — Скілько з сипати?

— Та давай, щоб тобі дихати не дало, проклята душа… Сип! — гуконув Чіпка на всю хату й ударив кулаком по столу — аж вікна здвигнули.

— Ну, цетвертину всиплю…

Жидівка мотнулась з свитою в другу кімнату, кинула на бебехи свитку, а сама вернулась з четвертиною горілки, поставила її перед Чіпкою, та й знову пішла до себе. Вона була сердита, що так дорого досталася їй свита.

Випив Чіпка одну чарку, випив другу, випив і третю. Дзенькнуло в голові, посоловіло у віччю. Люди мовчки дивились, одначе ніхто не зважився перший забалакати.

Коли це — увійшов у хату Яків Кабанець.

— А що це, Чіпко? І ти вже?… — обізвався. — Вип’ємо, значить?

— Вип’ємо, — понуро одказав Чіпка. А далі сміліше: — вип’ємо! — А це вже гукнув на всю хату: — Вип’ємо, дядьку, так, щоб аж мізок у лобі закрутився!

Та — гряк! по столу кулаком… Забряжчали пляшки й чарки, трохи не попадали додолу…

Тут уже й другі промовились. Слово по слову, чарка по чарці — полилася з ротів розмова, а в роти — горілка… Підоспіли ще людці. Прийшов старий Кулик, що один на все село носив ще оселедець. То був уже старий дід, кремезний ще нівроку… Його скрізь по селу знали, як чоловіка письменного: він завжди, було, на криласі співає, посеред церкви апостола читає… А на язик собі вдався балакучий, а надто за чаркою… Та любив-таки й випити. Бувало, у неділю, після обіду, прийде у шинок, та й почне теревені точити, та все по-письменному, по-церковному… Зійдуться в шинок людці розважитись, з людьми посидіти, побалакати; візьмуть півкварти, кварту, щоб було чим горло промочувати — і діда не минуть. Тоді він хоч до світа вже [буде] сидіти та брехати, аби слухали. Іноді, було, насмішить беседу, аж за животи беруться; не вряди-годи й з його покепкують, з його сивого оселедця, що аж за ухом закрутився, — а все-таки чаркою не минали ніколи. І Кулик щонеділі, щосвята в шинку.

Придибав він і тепер. За ним — другі, треті. Засіли кругом столу коло Чіпчиної горілки; п’ють собі, патякають, люльки цмолять. Найбільше там було дворових. Випущені на волю, як птиця, без оселі, без землі, без притулку, — вони шукали собі оселі по шинках, щоб швидше скоротати ті тяжкі два роки, котрі вони повинні були одробити. Ще по панських дворах вони позвикали в горілці киснути, її п’яним хмелем підсолоджували своє гірке життя: не покинути ж було своєї втіхи тепер! І вони мерщій кидали панські двори та ходили від шинку до шинку. Коли не було за що випити, піджидали — може, хто піднесе чарку-другу. Шинкове панібратство завжди знайдеться. Поприходили вони тепер, — Чіпка не обминув і їх чаркою…

Як підпили вже, то той заспівав з п’яних очей, той бідкався, — куди його пристати, як з паном розв’яжеться… А Чіпка не дослухається. В одній сорочці, розхристаний, одно кружає та й кружає, кричить, батькує, по столу кулаком гамселить, як навіжений…

— Що це воно за знак, Чіпко? — питає його Кабанець, коли Чіпка знемігся трохи, — ти ж, мов, до сього дива не теє?…

— Не вживав? — Ні!.. А тепер буду…

— Чого ж це так?

— Бо нігде немає правди… немає добра… і землі нема… пропала! Ну й гуляй!

— Та де ж твоя земля ділася?…

— Де?… взяли… одняли гаспидські п’явки… пропала!.. А земля пропала — все пропало.

— Так, так, — підхопили двораки, — без землі — що?… Без землі — життя нема!

— Риба без води, а чоловік без землі — гине, — увернув Кулик по-письменному.

— Еге ж, еге… А коли так — пий, поки п’ється, гуляй, поки туляється! Без землі… все по боку! Нащо воно? Навіщо тепер корова, кобила, вівці?… Га?… Навіщо?… Гуляй, душа, без кунтуша! — Та, бух! по столу кулаком…

Стіл заходив ходором; чарки й пляшки заторохтали, одна чарка навіть упала додолу, під стіл, та ніхто не поліз її доставати: всі задивились на Чіпку… А він знову за своє:

— Дядьку Якове! Ніхто не зна… о-ох! ніхто не зна… Прокляті! П’ятдесят рублів хотіли за землю… Не в землі сила, не в землі вона була… ні! Земля — що?… Земля!.. Хліб родить, як коло неї походиш; хазяїном робить… Сказано: земля! А без землі — усе пропало… усе! — Чіпка придавив на останньому слові, повів грізно по хаті очима, заскреготав зубами, положив на стіл руки, схилив на них голову — та й притих…

Люди дивувалися, поглядаючи на Чіпку, — дивувалися його непевним речам, а проте пили його горілку, поки до каплі випили. Тоді дехто давай рушати.

— Ану, Микито, час додому! — каже, ледве стоячи на ногах, один кріпак до другого, що сидів та слухав, як Кулик розказував про Йосипа, запроданого братами… — Чув, Микито? рушай!

— Підожди трохи, — одказує Микита.

— Чого?… Ходім, кажу, а то покину!.. їй-богу, покину!.. То й зостанешся з отим оселедьком рови лічити, дарма що він по-письменному балакає…

А Кулик глянув на кріпака, похитав головою і залепетав:

— Аще, аще, єда… єгда… бо… созда… мир… Сатанаїл заздрив. Согріши Адам з Ївою… нехай царствує!.. Людіє! од слуха зла не убоїмся…

Микита прислухався. Оже, як почув, що це вже річ не про Йосипа, устав, вийшов за сусідом з хати… Хто тверезіший, собі став за шапку братись. А зосталися самі п’яниці. Той харчав, звалившись під лавкою; той сидів, обпершись спиною об косяк вікна, та здригував — замерз; а дехто виводив не своїм голосом якусь п’яницьку пісню — чи про «журбу впрямую», чи про неслухняну «долю»…

Аж перед світом приплівся Чіпка додому, ледве на ногах стоячи — п’яний-п’яний, п’яніший землі…

Як глянула Мотря на його, то й перелякалася…

— Що це, сину?!. на яких це радощах?…

Чіпка сів на лаві, схилив голову…

— Де це твоя свитка, шапка?… Заходив, кажеш, не тільки гроші, та й те…

— Свитка?… шапка?… Нема!.. Нащо вони?… Навіщо все, коли… у-у… у… —