Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Іди до секретаря! — сказав і повів Чіпку аж через три хати, де сиділо багато судовиків: одні за ділом, другі без діла.
— О-о! вже повів… чує муха, де струп! — сміялися вони вслід Чіпці…
Чіпка ввійшов у невеличку хатку, де сидів секретар, обложений кругом ділами. Сторож вийшов і прихилив двері. Остався Чіпка з секретарем віч-на-віч.
— Ага! — глянувши на Чіпку, сказав секретар, та й знову вп’яв очі в діло.
Чіпка стояв у порога, мовчав.
— То тобі Порох просьбу писав? — не дивлячись в вічі, спитав знову секретар, нахилившись над ділом і щось черконувши пером.
— Порох.
Мовчанка. Чіпці аж важко стало…
— А що дав?
— Нічого не дав.
Секретар неймовірно глянув на Чіпку.
— Знаєш що?… — почав він і запнувся. — Як п’ятдесят рублів, то й діло можна поправити…
— Х-хе!.. — хекнув Чіпка, не то усміхаючись, не то дивуючись.
— Чого ти хекаєш?
Чіпка мовчав.
— А де ж та правда, коли так?! — уголос подумав він.
Секретар зміряв його з голови до ніг своїм мишачим поглядом, котрий, здавалось, казав: «Ой, який же ти молодий та зелений!»
Чіпка глянув на секретаря: очима вони стрілись. Мишачий погляд не видержав палкого та гострого — і в одну мить перебіг на діло.
Знову мовчанка.
— Ну, чого ж ти стоїш?… І мене не держи, й себе…
— Рука б мені одсохла от по сю!.. — скрикнув Чіпка, показуючи на лікоть правої руки, — та й повернув з хати, не доказавши.
— Ов-ва!!. — гукнув секретар услід йому. — Гарячий який… Гляди лиш, щоб не опікся! — докінчив він, ідучи за Чіпкою.
Судовики спершу витріщились на секретаря; потім провели очі на Чіпку.
Чіпка гордо й швидко йшов через хату. Він бачив, як усміхались судовики, переглядаючись між собою й показуючи очима на секретаря.
— Сутяжище! — бовкнув Чіпка вголос, вийшовши надвір. Кров прилила йому в голову; серце затіпалось; на виду зблід, а очі світили, як у вовка. Люди, глядя на його, розступалися; давали йому дорогу… Він потяг напрямки до Пороха.
— А що? — зустрів його Порох.
Чіпка ще хижіше засвітив очима.
— Проклятий!.. каторжний!.. недаром його в три погибелі скрутило…
— Як саме?
— Хоче п’ятдесят карбованців… За мою землю п’ятдесят карбованців!!. Хе-хе!!! І кари на вас немає.
— Отак воно завжди. Ти думаєш, як воно робиться?… — підогріває Порох. — Не підмажеш — не поїдеш… Суха ложка рот дере… ка-хи!.. ка-хи!.. Бач, як дере в горлі… Хоч би промочити…
— А горілка є? — якось понуро спитав Чіпка.
— Кий біс, хоч би капелька… порожня пляшка… Бач! — І Порох показав над вікном порожню пляшку.
Чіпка мовчки витяг з кишені карбованця, кинув на стіл, а сам заходив з кутка в куток по хаті — хмурий, як ніч, німий, як домовина.
Порох обома руками схопив карбованця — та шморг з хати! Незабаром вернувся з веселим поглядом і веселою усмішкою на виду, а в руках — з повною пляшкою, солоною рибою-талавиркою й невеличкою паляницею…
— Не журись! — сказав він Чіпці. — Повна пляшка… Вип’ємо! — підсолодивши голос і на Чіпку глядячи, каже він. — Добре, що чортяка виніс кудись Гальку… Вип’ємо! га?…
Чіпка мовчав.
— Будьте здорові! — обернувся до його Порох і перехилив у рот чарку горілки.
— На здоров’я…
— А нашим ворогам на пропасть! — додав Порох, підносячи Чіпці повну чарку.
Чіпка випив і собі.
— Що, посолодшало?
— Кий біс!
— Випий ще — посолодшає…
Підносить Чіпці чарку… Той простяг був уже руку, щоб узяти, — та Порох вилив собі чарку в рот.
— А що, правда, гірко?! — сказав він, жартуючи. — Ну, на, на — підсолоди…
Чіпка випив і другу чарку… Посоловіло в віччю; вдарило в голову… Він заходив по хаті; розпустив язик, дав волю серцю, став батькувати, лаятись… Порох, заїдаючи талавиркою, підогрівав словами…
Випили ще, ще… Очі в Чіпки налилися кров’ю, в чоловічках засвітили огні… Коло серця — немає ні міри, ні ваги тому, що там діється!.. Горілка змішалася з страшною злістю — і запалила серце… Аж знемігся Чіпка. Сів на триніжку коло столу, схилив на руку голову — заснув…
Порох ще довго солонцював талавиркою, обсмоктував кожну кісточку, кожен шматочок; та випивав по повній… аж поки не стало ні риби, ні паляниці, а горілка — тільки на денці… Тоді він устав, заховав у грубу пляшку, на прощання, нахильці випивши й останню горілку — і став ходити по хаті… Довго він ходив коло Чіпки, прихилявся, прислухався, торкав його, будив… Чіпка спить. Тоді Порох тихенько просунув руку до Чіпки в кишеню, витяг кисет з тютюном та грішми і, радіючи, мерщій вибіг навспинячках з хати…
Чіпка проспав до обідньої пори. Прокинувся, підвівся… У голові — дурман, у грудях — згага… Давай він пригадувати… Перше всього спала йому на думку зігнута в три погибелі постать Чижика — гнучка, холодна, як гадюка… Чіпка махнув рукою, найшов шапку, надів на голову і вийшов з хати. Надворі ходив з люлькою в зубах п’яненький Порох і всміхався.
— Прощайте!
— Куди?
— Додому.
— Щасливо…
Поніс Чіпка у Піски задурманену голову, ще дужче помучене серце… Тепер уже не жевріла в душі надія, не піднімала вгору його духу, не гнала вперед, як у город. Одна неправда та втрата — втрата всього наймилішого, найлюбішого — пекла його серце… Він ішов, ледве здіймаючи ноги…
Надвечір доволікся до москалевого хутора, до своєї землі… Його обдало холодом, потім обсипало жаром… Порівнявшись з хутором, він спинився… «Не чуть… нема… все пропало!.. Ще вчора бачив… ще вчора… Мабуть, і вона зна… Карай же вас смерть нагла, прокляті…» Він придав ходи в ноги.
Поминув свою землю, навіть не глянув на неї… Далі та далі… Уже сонце зовсім сіло… Уже смеркло, як дійшов він до Пісок… З неба блищали ясні зорі; по селу то там, то там світилося в невеличкі віконця світло; а в Гальчинім шинку топилось у печі, — здавалось, горіла хата зсередини… Ось і його двір. Кругом тихо; у хаті темно, не світиться…
«Мабуть, мати спить, — подумав він. — Нехай же спить!..»
І повернув до шинку.
— Сип горілки, Галько! — гукнув на жидівку.
— Сцо це воно буде?! — усміхнулась жидівка, на Чіпку глядя.
Він прямо пробрався за стіл, на покуття…
— Не питай… давай швидше!
— Не крици, не злякалася… Дивись… скільки з хоц?
— Та сип, що хоч, гаспидське кодло!
— Ці ти не здурів, бува?… Ну?… Сип… Давай попереду гросі!
Чіпка полапав у кишені: ні кисета, ні грошей…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», після закриття браузера.