Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

8.3

 

– Оце ворота! – захопилась я, наблизившись. – Як у барона Ірреського!

– Заходила до замку, Тає? – зацікавлено запитала Мела.

«Одного разу на мить повірила, що житиму в ньому», – зізнаватись у цьому я не збиралася.

– Доводилось, – ухильна відповідь її повністю задовольнила. – Ви на певний час домовлялися?

Господар не забарився. Він гостинно провів нас у двір, запропонував перекусити, відсипав компліментів…

Йому давно перевалило за п'ятдесят. Акуратний, підтягнутий, трохи метушливий у рухах, з приємною зовнішністю та ввічливими манерами, пан Ашиш справляв враження людини гідної та надійної. Чому ж тоді всі мої інстинкти аж кричали, що з ним краще не зв'язуватися?!

Від частування Мела відмовилася. Попросила провести до собаки, підіпхнула вперед Сокола:

– Ви ж пам'ятаєте схеми?

Він глянув на Лілею і кивнув з поважним виглядом.

– Малюйте. – Чаклунка передала йому крейду. – Стандартний варіант, жодних відхилень.

– Об'єкт?

– Вирішуйте самі.

Хлопець насупився, проте сяючий погляд нової шанувальниці надав йому сил.

Я зло посміхнулася. Молоді та безтурботні, хай їм грець. Він, хизуючись, згубить пса. Вона, усміхаючись, вибачить без роздумів.

Вольєр стояв у кутку замощеного нерівним камінням двору. Брен одразу ж кинувся креслити лінії, не помічаючи, що вони перериваються на забитих землею тріщинах. Дівчина спостерігала за ним мало не з висунутим язиком.

Мене охопила злість.

«Люба, поглянь, я вмію чаклувати! – Ні, любий, не вмієш! – Вмію! – Не вмієш! – Вмію! – Ой, собачка вже здох… Не вмієш, бе-бе-бе!» – чомусь сприймати їх як серйозних, відповідальних людей не виходило. Може, тому що колись я поводилася так само? Нічим добрим це не закінчилося ні для оточуючих, ні для мене.

– Не подобається мені цей собака, – промовила Мела, вдивляючись крізь ґрати в рудого пса з широкою мордою і обвислими вухами, що безперервно випускав слину на дощатий настил. – Занадто він тихий і полохливий. Господарю! Ви впевнені, що проблема у кліщі?

На підвищений голос пес відреагував миттєво. Хрипко загавкав, кинувся до чаклунки… Вона відсахнулася, ледь не збивши з ніг Брена, стерла ногою частину накреслених ним ліній.

– Звичайно, звичайно. Мій Страж ніколи не хворів, а як підхопив цю заразу, одразу змінився. Нікого не підпускає, витягти кліща не дає… Ви допоможіть йому, пані чаклунко.

Тон Ашиша був наскрізь фальшивий, і навіть жалюгідна посмішка не могла цього приховати.

– Сказ! – ахнула Лілея. – У песика задня лапа покусана! Я знаю, про що кажу, у нас вдома шість мисливських псів. Тобто вже п'ять…

– Страхування, – одразу відгукнулася Мела. – І відшкодування збитків за зіпсовану власність. Ви розумні, пане. Смерть від сказу доходу не принесе, а з магів неважко витребувати компенсацію. Доведеться вас розчарувати.

– Поскаржитеся владі? – З лиця Ашиша геть-чисто зникла привітність. – Тут ваше слово проти мого, а в мене всі сусіди підтвердять, що Страж був здоровим.

– Був? – Піднята брова чаклунки сигналізувала про те, що господареві не викрутитися. – То ви його вже поховали? Сумно. Монітський золотистий гончак цінується в Лісах і Приліссі, та й на узбережжі коштує чимало.

«А з вас я б витяг іще більше, простаки», – говорив похмурий вигляд Ашиша.

– Брене, міняйте малюнок.

– Зовсім?

– Як хочете.

Сокіл трохи посопів і почав додавати лінії. До нього приєдналася Лілея – заявила, що добре пам'ятає це заклинання, оскільки вдома його використовували кілька разів.

– Думаєш, тістечок вистачить? – Не вірилося, що дорогий срібний пил добути так просто. – Серйозно?

– Звичайно. – Посмішка Мели підказала: відповідь не правдивіша, ніж слова господаря. – Розкидай їх більш-менш рівномірно, Тає.

О так, усе життя мріяла засунути руки в теплу липку суміш тіста, крему та цвілі. Відчуття незабутні. Відразу ж захотілося жбурнути ароматний згусток у напрямку хитроду… хитромудрого Ашиша і перевірити, чи він бігає настільки ж добре, як вигадує афери.

– Спасибі, – кивнула Мела, коли навколо вольєра пролягла доріжка із солодощів. – А тепер, панове практиканти, почнемо наш дослід. Оскільки радувати гостинного власника ми не плануємо, будь ласка, переконайтеся, що жодних огріхів у закляттях немає.

Лінії не переривалися – це все, що я могла сказати про малюнок. Але Сокіл та Лілея уважно обійшли периметр і доповіли, що помилок не знайдено.

Можна було братися до чаклунства.

– Ви збираєтесь його приспати? – з надією уточнив господар.

– Навіщо? – Мела дивилася на нього, не кліпаючи. – Вилікувати.

– А… а…

– Багато їсть, вимагає догляду, за рік-два постаріє, та й взагалі набрид? – з розумінням уточнила вона. – Не хвилюйтеся. Виживе – куплю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍