Ванда Трезор - Я за тебе (не) піду!, Ванда Трезор

Максим стояв за парканом на вулиці біля великої дорогущої машини, якою приїхав Рест. Пройшов уперед і розглядав передній бампер. Хоча, що він там бачив, було незрозуміло, адже навколо було темно. Так, колишній любив похвалитися своїми досягненнями, заробітками і купував все досить дороге і брендове. Його Nissan був із добротних автомобілів бізнес-класу, але, звичайно, не такий дорогий, як Bugatti власника нашої компанії.

Чи то Максим цілеспрямовано пішов розглядати автомобіль, чи то просто спеціально відійшов подалі від хвіртки, щоб не бачити посиденьки в саду, але стояв у напівтьмі й, мені здалося, що був дуже похмурий і злий.

- Максе, - підійшла я до нього, - ти сердишся на мене? - запитала схвильовано.

- Ні, з чого ти взяла? - відповів Максим, розвернувшись і поглянувши через паркан, углиб нашого подвір'я, де там у саду сиділи гості і про щось розмовляли. - Просто вирішив трошки пройтися. А цей, як його, Рест, видно, дуже багатий. В нього крута тачка…

- Я зовсім не хочу про нього говорити, - сказала я. - Мені до лампочки його машина і сам він! Мені подобається зовсім інший чоловік. І цей чоловік - ти, Максе.

Я підійшла до нього впритул, зазирнула в очі, і він пригорнув мене міцно і прошепотів:

- Ох, якби ти знала, Марто, як я тебе ревную! Так і чешуться руки начистити йому пику! - Максим поцілував мене в скроню і пригорнув ще міцніше. За машиною та парканом нас не було видно. Та й темно було, лише блимав фіолетово вогник сигналізації в машині. - Я все розумію: йому ніхто не може заборонити приїхати сюди, шукати тебе… Адже просто нереальна дурість - втратити таку дівчину, як ти. Він, звичайно ж, зрозумів це. Ти найкраща жінка в світі. Я хочу, щоб ти була тільки моєю! А цей… цей… Як хазяїн…

- Я звичайна, Максе…

- Ні. Ти незвичайна. Тому що я кохаю тебе. Ти моя і найкраща у Всесвіті! - Максим припав до моїх вуст і ми почали цілуватися.

Через деякий який час Максим проговорив хрипко:

- Я хотів би, щоб Реста не було, але він є. Приїхав. Це мені не подобається. Він не слухає тебе. Налаштований, як бачу, рішуче. Вже чомусь не говорить про аборт, а навпаки, згоден одружитися… Дуже дивно. Може, так хоче приспати твою пильність і заманити в клініку? Тому мені, мабуть, серйозно треба з ним поговорити. І ти не відходь від мене ні на мить. Я хвилююся за тебе, Марто. І за дитину. Адже неважливо, чия вона. Вона твоя - і значить, я люблю її так само, як і тебе! А з Рестом, цим мерзотником, я поговорю...

- Ні, це я запланувала з ним серйозну розмову, - сказала я. - Саме тому не хотіла, щоб ти його викидав з двору, як ти пропонував, тому що хочу серйозно поговорити з Рестом і сказати що… що кохаю іншу людину… Тебе, Максе. Я усвідомила сьогодні, що ти саме та людина, яку я шукала все життя. Проте забороняла собі думати про тебе, бо ж у тебе була наречена, - я посміхнулася просто Максимові в сорочку, до якої притулилася щокою. - А коли з “нареченою” все вияснилося, то… Максе, я кохаю тебе!

Чоловік ще сильніше притиснув мене до грудей, погладив по голові й прошепотів:

- І я кохаю тебе, Марто, - і поцілував у волосся.

З того місця, де ми стояли, за машиною перед її переднім бампером, добре було видно мою хату. Вікна були відчиненими, бо під вечір ми завжди так робили, щоб вечірня прохолода заходила в хату. І світло було, звичайно, вимкнене, бо ж налетять комарі, мошки та інші комахи.  І хоч було вже досить темно (а в селі якщо темно, то максимально темно!), наші очі призвичаїлися…

Я якраз кинула погляд на хату і раптом побачила якийсь рух в саду біля вікна до залу. Наче хтось там пройшов. Тут мені згадалося про колти і грабіжника. Я похолола! Вчепилася рефлекторно в Максову сорочку обома руками. За хатою в глибині саду чулися розмови гостей. Принаймні, голос Олі та Євгена я чула точно. 

- Що сталося, Марто? Ти тремтиш, - здивувався Максим, пригортаючи мене міцніше. - Змерзла?

-  Там хтось є, - зашепотіла я. - У саду. Тихо говори. Щоб не привертати увагу.

- Де в саду? - пошепки спитав чоловік і теж подивився туди, куди я вказала рукою.

- Ми з Олею забули тобі розказати. Та й не було коли. Ми виявили таке, таке..! Але це довго розповідати. Максе, ця людина, яка зачаїлася там, під вікнами залу, хоче проникнути досередини і вкрасти одну цінну річ. Треба не допустити цього. Зловити його. Це злочинець! Може, варто було б і поліцію викликати! - все це я шепотіла Максові скоромовкою, а сама, напруживши очі, вдивлялася в темінь саду.

Стіна хати біліла між стовбурами рідких дерев, пройми розчинених навстіж вікон чорніли. Жодного руху наче не спостерігалося. Може, мені здалося? А якщо ні? І я навіть зраділа, що якщо ми викличемо зараз поліцію, то Рест не буде чіплятися до мене і не буде намагатися повернути до Києва або вмовляти на аборт. Не до цього буде.

Раптом я побачила, як у вікно залу полізла якась тінь. Темний силует людини. Хтось невідомий підтягнувся на руках і заскочив досередини залу. Чоловік чи жінка - у темноті не було зрозуміло. Все-таки мені не здалося. Максим стиснув мою руку, наче даючи знати, що теж побачив це. 

- Справді, хтось там є, - шепнув він мені. - Вліз через вікно у зал. Треба піти і зловити його. Це що за злодії тут шастають?! У мене там цінний науковий агрегат! Ще порушить ненароком і зіпсує мені дослід!

- Це може бути небезпечно, - нагадала я Максові.