Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

була не тільки у вражіннях інших від неї, але й у своїй власній автохарактеристиці. 16-літньою дівчинкою й 30-літньою жінкою. Завжди однакова: байдужа, рівна, спокійна. «Ніщо її не зрушало, ніщо не дивувало». 16-літньою дівчинкою вона вже відчуває в собі отую Ґетеву олімпійську споглядальну незворушеність: дивний спокій, незрівняну байдужість; ніщо її не хвилює, не зачепить, не зацікавить.

Чудесна насиченість, наповненість, достиглість.

— Мовчуще божество! — як назвав її Куліш.

4-го вересня року 1850-го, 16-літньою дівчинкою Марія Олександрівна писала своєму нареченому Опанасові Марковичу:

— Через що в мене така дивна вдача? Усе мені здається я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати, Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — нема жадного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно і, сказати — з радістю, викупляючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.

На забуваймо: це лист 16-літньої дівчинки!..

— Багато, — пише вона про себе далі в тому ж таки листі, — багато є такого, чого я не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю насамоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.

Безкрає синє, забарвлене чистим індиґо небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темносині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій спокій, блакитна тиша.

Після півдня!

Лежати на землі, дивитись на небо й думати.

Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаности й всепевности…Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насичености буттям і думками.

Розділ IV

Параска Глібова

1

Рік 1860 приніс для Куліша два нових знайомства й два нових романи — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель.[40]

3 червня 1860 р. Куліш писав до Петербурґу Д. С. Каменецькому:

— В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, як ніколи й ніде.

Весело! Весело! Весело!

— В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціяльного міста.

Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город: кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60 років, а справжня Січ Запорізька. Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт. Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш. Проза життьова оберталась в поезію серця, і все життя здавалось чудесним, таємничим і радісним.

Найближче зійшовся Куліш в Чернігові з Леонідом Глібовим та з Степаном Даниловичем Носом.

Про Глібова Куліш писав Каменецькому: «У Глібова є хороші вірші. Приміром:

Доле моя, нене моя: де ти, озовися?

Ой нащо ж ми любилися, нащо ж розійшлися?

Ніхто більше Глібова виглядом, манірою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину».

Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:

«Дуже приємна людина — Ніс… Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягнености. Супроти його я вже джентлмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народнього виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпати матеріяли для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки».

То була найвища похвала для людини й письменника, коли її називав Куліш етнографом…

Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним порядком заснований був так званий «Носівський курінь», щось подібне до українського клюбу. До «куреня» вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народньою мовою.

Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багаття, смажили на шпичках сало, пили, співали народніх пісень, деклямували поезії Шевченкові й вертались додому.

Гостинність самого Носа була в такій «широте беспредельной», що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і що він, тільки бачив його валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, прибиту на стінці. Члени «куреня» не абиякої ваги надавали народнім звичаям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.

Отак, як Куліш у своїй «Чорній раді» запорізьке життя та Кирила Тура змалював:

— У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.

Уставши з-за столу Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-свойому:

— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому й прощайте, наче з свого куреня.

Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною «запорізькою» натурою, також через свій непоганий баритон та ориґінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. Принаймні Ніс згодом