Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Діано, ти так і не відповіла мені…

Та я лише знічено поглянула на небо, уникаючи погляду з вірними товаришем. 

— Діано? 

— Назаре, думаю, нам варто поговорити. 

Зрозумівши, що розмова може йому й не сподобатись, Величко пішов уперед, а потім враз зупинився. 

— Добре, я знаю одне місце. Пішли туди, — він повернув голову та одночасно опустив очі. 

Не знаючи що й казати, я пішла за ним, і невдовзі ми опинилися на гарному мосту. Поряд проїжджали автівки, а ми стояли, не в змозі почати розмову. 

— Назаре, — почала я, та Величко мене перервав. 

— Яка гарна погода! — відповів він, посміхнувшись. 

— Так, так! Файна погода, фатьов. От тільки…

— І пташки співають, і дерева колихає вітерець. М-м-м, відчуваєш цей смак свободи? 

Я лише трохи розізлилася, та все ж продовжила: 

— Ми…

— І ця вода… така прозора! О! Рибка! 

— Назаре! — вже не витримала я. 

— Чи то не рибка? — ніби не чув мене парубок. 

Гучно ляснувши його по щоці, я поглянула прямісінько в блакитні очі, не розуміючи що й відбувається. Тобто, я розуміла і його дії, і чому уникає розмови, але терпіти вже не могла. 

— З тобою говорити ги за зайцьом бігати! — закричала я, та враз зупинилась, помітивши здивування, а потім сум в очах парубка. — Не кохаю я тебе, Назаре. Ти мені друг, не більше. 

— Тоді я робитиму усе, щоб…

— Ні! — вигукнула я, зупинивши його думки, мов зграйку пташок навколо. — Ні, Назаре, ні, — вже тихіше додала я. 

Навколо ставало тихіше, і тихіше, а автівки і зовсім перестали їхати повз нас, ніби розуміючи, що ця розмова має бути тільки між нами обома. 

— Чому? — хрипким голосом спитав він, але враз все зрозумів. — Давид? — піднявши погляд, знов спитав парубок, хоча і сам здогадувався мою відповідь. 

— Ми зустрічаємось. — Твердо відповіла я, почуваючись якось погано через те, що маю робити боляче другові. Та це наче ліки: погані на смак, зате роблять користь. А такі слова допомагають повертати до реальності, де не все, чесно кажучи, таке різнобарвне та красиве, як ми звикли гадати. 

— Зрозуміло…, — ще тихіше прошепотів Назар. 

Він сів на холодний асфальт та враз засміявся. Його сміх луною прокотився по всій трасі, зупинившись біля саменький моїх вух. Хлопець сидів так декілька хвилин, затуливши руками обличчя, а потім піднявся та ніби нічого не сталося підійшов до мене. 

— Ми ж залишимось друзяками, айно, світла пані? — спитав Величко спокійним голосом. Напевно, за цей час він вивчив усі мої слова, які застосовувала в діалогах, чи розповідях. 

— Айно. Назаре, ем… все файно? — спитала вже я, відчуваючи дискомфорт через таку швидку зміну настрою. 

Та парубок лише розвернувся в інший бік дороги, рушивши вперед. Я дивилась на нього, не знаючи що й сказати, та він зупинився, нібито відчувши мою напругу. 

— Всьо файно, моя світла пані, — тихо, майже нечутно відповів Назар. Деякий час він стояв спиною, а потім повернув голову та знов посміхнувся, ляснувши себе по голові. — Трясця! От забув, що вдома ще кота не накормив. Уявляєш? Що ж… треба йти! 

Величко рушив вздовж траси, а потім знов зупинився, та трохи постоявши, пішов собі далі, махнувши мені рукою: 

— Синові багатія передавай привіт! Бо він, схоже, вже зачекався! Бувайте здорові! 

Я не знала що й казати. Сонце потроху підсвічувало світле волосся парубка. Його коричневе пальто через вечірню пору трохи змінило колір, а рука і досі махала мені. Я махнула у відповідь, хоч і розуміла, що Назар в цей час мене не бачить. Він мовчки йшов, відчуваючи прохолоду та щось неприємне. Але розумів, що пташку в клітці не втримаєш, якщо на зміну ненависті прийшло кохання. 

Тож ми пішли різними дорогами. Він направо, а я наліво, де мене якраз чекав захеканий Давид, який чарівним способом опинився поряд. Знов. 

Пояснення слів: 

Фатьов – хлопець; 

Файно – добре; 

З тобою говорити ги за зайцьом бігати – розмова, що немає сенсу; 

Цімборашка – подруга; 

Айно – так.