Артур Конан Дойль - Загублений світ

не було. Очевидно, моя непритомність була викликана тільки сильним потрясінням, бо за півгодини я вже остаточно оговтався, якщо не вважати болю в потилиці й у шиї.

— Ну, дорогий мій юначе, цього разу ви були на волосинку від смерті, — сказав лорд Джон. — Коли я кинувся на ваш лемент і побачив, що це чудовисько відкручує вам голову і ви вже задерли всі чотири лапки догори, у мене насамперед промайнула думка: ну, нашого полку убуло! Я навіть промахнувся похапцем, але все-таки ця тварина кинула вас і відразу ж утекла. От, дідько! Дали б мені сюди п’ятдесят людей з рушницями, ми б швидко навели тут порядок — і сліду б не залишили від цієї погані.

Тепер було цілковито ясно, що людиноподібні мавпи якимось чином дізналися про наш притулок і не спускають з нього очей. Удень їх можна було не боятися, але що буде вночі? Вони напевно наскочать сюди. Виходить, треба йти, і чим скоріше, тим краще. З трьох боків нас оточувала лісова хаща, де на кожному кроці можна було нарватися на засідку, але з четвертого починався положистий схил, що спускався до центрального озера, і там ріс низький чагарник з поодинокими деревами, що перемежовувався подекуди відкритими прогалинами. Цим схилом я і йшов саме тієї ночі, і він вів просто до печер індіанців. Отже, сюди нам і треба було прямувати.

Єдине, про що ми шкодували, — це про наш табір, і не стільки через кинуті там запаси, скільки через негра Самбо, останню сполучну ланку між зовнішнім світом і нами. Втім, гвинтівки були при нас, нестатку в патронах теж не відчувалося, так що якийсь час ми могли обійтися й цим, а далі, мабуть, трапиться можливість повернутися на старе місце і знову встановити зв’язок з нашим негром. Самбо твердо обіцяв не кидати нас, і ми не сумнівалися, що він дотримає свого слова.

Рано-вранці наша партія рушила в дорогу. Попереду як провідник йшов молодий вождь, який з обуренням відмовилося нести будь-яку поклажу. За ним, зваливши на спину все убоге майно експедиції, крокували два вцілілі індіанці. Наша четвірка з рушницями напереваги замикала хід. Як тільки ми вийшли з чагарнику, безмовна досі лісова хаща раптом наповнилася диким виттям людиноподібних мавп, що чи то раділи, чи то зловтішалися з приводу нашого відходу. Озираючись назад, ми нічого не бачили, але це протяжливе виття ясно говорило, скільки ворогів ховалося за суцільною стіною зелені, яка обступала нас з усіх боків. Однак гнатися за нами мавпи, очевидно, не збиралися, і, вийшовши на більш відкрите місце, ми зовсім перестали їх боятися.

Я йшов останнім і мимоволі посміхався, дивлячись на своїх товаришів. Невже це блискучий лорд Джон Рокстон, що не дуже давно приймав мене в рожевій пишноті своїх апартаментів в Олбені, вистелених перськими килимами й обвішаних по стінах картинами? Невже це той самий професор, що так велично сидів за величезним письмовим столом у Енмор-парку? І, нарешті, куди подівся той суворий, манірний учений, що виступав на засіданні Зоологічного інституту? Та хіба в бурлак, що зустрічаються на польових дорогах Англії, буває такий жалюгідний, сумовитий вигляд! Ми провели на плато всього лише тиждень, але наш запасний одяг залишився внизу, а тиждень цей був не з легких, хоча саме мені не доводилося особливо скаржитися, бо я не потрапив у лапи до мавп тієї ночі. Залишившись без капелюхів, усі мої товариші пов’язали голови хустками; одяг висів на них лахміттям, а шар бруду і неголена щетина змінювали їх майже до невпізнанності. Саммерлі і Челленджер сильно кульгали, я теж ледве волочив ноги, ще не оговтавшись як слід від ранкового потрясіння, і насилу повертав шию, що здерев’яніла після мертвої хватки мавпи. Так, ми являли собою досить сумне видовище, і мене анітрошки не дивувало, що наші супутники індіанці раз у раз озиралися назад, дивлячись на нас зі здивуванням і навіть з жахом.

Було далеко за полудень, коли ми вийшли із заростей до берегів озера. Індіанці побачили його широку гладінь і з радісними вигуками замахали руками, показуючи нам на воду. Картина була й справді дивна. Просто до того місця, де ми стояли, неслася ціла флотилія легких човнів. Вони були далеко, за кілька миль, але ця відстань так швидко скорочувалося, що незабаром веслярі роздивилися, хто стоїть на березі. Радісні голоси громовим гуркотом розляглися над озером. Підхопившись з місць, індіанці замахали веслами і списами. Потім знову заходилися веслувати й умить пролетіли відстань, що залишилася, витягли човни на пологий піщаний берег і з привітальними лементами впали ниць перед молодим вождем. Слідом за тим з юрби виступив літній індіанець з намистом і браслетом з великих блискучих скелець і в накинутій на плечі чудовій плямистій шкурі, що відливала бурштином. Він підбіг до юнака, ніжно обійняв його, потім подивився в наш бік, запитав щось і, підійшовши до нас, без усякої підлесливості, з великою гідністю обійняв усіх нас по черзі. За одним його словом інші індіанці на знак поваги схилилися перед нами до землі. Мені особисто було ніяково від такого раболіпства, лорда Джона і Саммерлі воно, очевидно, теж збентежило, зате Челленджер розцвів, як квітка, зігріта сонцем.

— Можливо, ці тубільці недалеко пішли вперед у своєму розвитку, — сказав він, погладжуючи бороду й оглядаючи розпростерті перед нами тіла, — але декому з освічених європейців варто було б повчитися в них, як поводитися в присутності вищих істот. Подумати тільки, до чого безпомилковий інстинкт первісної людини!

Судячи з цього, індіанці виступали в бойовий похід, тому що, крім списів з довгого бамбука з кістяними наконечниками, кожний з них мав при собі лук і стріли, кийок або кам’яну сокиру біля пояса. Похмурі, люті погляди, які вони кидали у бік лісу, відкіля ми вийшли, і часте повторення слова «дода» свідчили про те, що метою цього походу було або виручити сина старого вождя (ми здогадалися про їхнє споріднення), або помститися за його смерть. Тепер усі вони розсілися навпочіпки у кільце і тримали військову раду, а ми розмістилися віддалік на базальтовій брилі і почали спостерігати за тим, що відбувалося. Першими говорили воїни, а потім до свого племені з гарячим словом звернувся і наш юний друг. Мова його супроводжувалася настільки красномовною мімікою і жестикуляцією, що ми зрозуміли її всю, начебто ця мова була знайома нам.

— Чи варто повертатися зараз додому? — говорив він. — Рано чи пізно нам доведеться стати віч-на-віч з нашим ворогом. Наші брати убиті. Що з