Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

у нашого Джорджа череп, — він знов усміхнувся мені. — Найголовніше, що він живий. І навіть опритомнів, тож не хвилюйся.

— Опритомнів? І вже розмовляв з тобою?

— Так. Щоправда, ще трішки сонний. І вже вдома.

— Вдома?! Як?! Він тут?

— Цить! Так, він нагорі. Спить у моєму ліжку.

— У твоєму... Не в своїй кімнаті? — здивувалась я й, трохи подумавши, додала: — Зрозуміло. Щоб не підхопив якусь заразу...

— Авжеж. А я й на канапі чудово влаштуюсь.

— Звісно... Локвуде, я така рада, що ви повернулись!

— Я теж... Хочеш чаю? Та чого я, власне, питаю... Зараз наллю.

— А тепер розповідай, — попросила я. — Коли він опритомнів? Ти був тоді з ним? Що він сказав?

— Мало що сказав, не міг багато говорити. Він ще надто слабий. Лікар узагалі не хотів виписувати його з лікарні, та цього ранку визнав, що Джорджеве життя в безпеці, і... — Локвуд озирнувся, крутячи ложечку в руці. — Щось я забув, де в нас тепер лежать пакуночки з чаєм?

— На горішній полиці, як і завжди. Скажи-но, тобі вдалося хоч трохи поспати?

— Зовсім недовго... Не до того було. До речі, що я тільки-но збирався зробити?

— Заварити чаю. Сідай, я сама це зроблю... А де Голлі? Вона ще не прийшла?

Ще звечора Голлі поїхала додому, щоб хоч трішки перепочити.

— Ні, я не бачив її... — завагався Локвуд. — До речі, як там вона?

— Мабуть, як і всі ми... — я поглянула на Локвуда, вимішуючи чай. — Поки тебе не було, я думала... Ти, мабуть, надто суворо поводився з нею тоді, в передпокої, коли вона вперше розповіла нам про Джорджа...

Локвуд мовчки взяв чашку, покрутив її в руках і відповів:

— Я хотів знати всі подробиці. Побачити Джорджа так, ніби я сам там побував.

— Ти ж не винен у тому, що сталось із Джорджем.

— Справді? А Барнс вважає, що винен.

Я пригадала згорблену постать інспектора в пожмаканому бурому дощовику, коли він майнув повз мене в лікарняному вестибюлі. Просто так майнув — і все, без жодних деталей.

— Як Барнс розмовляв з тобою? — спитала я.

— Цілком чемно.

— А що він казав?

Локвуд зітхнув:

— Він міг узагалі нічого не казати. Усе було видно з його обличчя. Та й розмовляти зі мною відверто йому було незручно, з ним стояли кілька полісменів, ще й лікар, до якого потрапив Джордж, — Локвуд хитнув головою. — Колись він сам згадував, що працював і для «Фіттес», і для «Ротвела»... Можливо, з ним усе й гаразд, тільки я... Одне слово, тепер я Джорджа нікуди не відпущу. Тому я забрав його додому.

— Ну, зараз принаймні ти за Джорджем не стежиш, — зазначила я, поглянувши на стелю.

Він ще раз хитнув головою:

— А навіщо? Він там не сам.

— Хто ж із ним? Звичайно, не Голлі. І не Кіпс... Чи Кіпс уже тут?

— Ні, Фло.

— Хто?! Костомаха-Фло? В кімнаті хворого? — я вирячилась на нього. — А як щодо зарази?

— Вона дуже наполягала.

— Звідки вона взагалі про все довідалась?

— Не знаю. З’явилась тут із годину тому і помчала нагору. Принесла Джорджеві дарунок — якісь чорні штучки в банці. Колись це, напевно, був виноград, — він потер собі долонею потилицю й додав: — Про це найкраще запитати хіба що в самої Фло.

Я пила чай, насолоджуючись лагідним теплом. І, як частенько зі мною трапляється, це відчуття повернуло мене до дійсності. Тепер я чітко знала, що мені робити.

— Локвуде, — сказала я. — Я хочу побачити Джорджа. Просто зараз.

***

Двері спальні були прочинені, тому ми проштовхнулись туди майже нечутно. Зазвичай Локвудова спальня була цілковитою протилежністю Джорджевій, тут завжди панували лад і чистота. Хоч я не дуже часто заходила до цієї кімнати, проте добре пам’ятала й білосніжні, акуратно постелені простирадла, і яскраве сонячне світло у вікнах, і солодкавий аромат лаванди. Тепер ці приємні спогади порушувала схожа на велетенську бліду поганку постать Костомахи-Фло, що сиділа в улюбленому Локвудовому кріслі. Побачивши нас, вона трохи підняла з чола свій облуплений солом’яний бриль і суворо підняла палець, щоб ми не будили хворого. В повітрі тхнуло не лавандою, а сумішшю ліків, застарілого поту й мулу. Вікна були міцно завішені шторами, а простирадла виявились пожмаканими й, так би мовити, не дуже білосніжними. Самого ж Джорджа за подушками майже не було видно.

Ми пробрались килимом ближче до ліжка. Фло негайно зупинила нас, знову піднявши палець, від чого її заляпана брудом синя куртка аж затріскотіла.

— Не турбуйте його! — засичала вона. — Йому потрібен спокій!

— Так, я знаю, — прошепотів у відповідь Локвуд. — Як він почувається, Фло? Не прокидався?

— Так собі. Бурмоче щось уві сні. Один раз попросив пити — я дала йому води.

— Добре зробила, якщо вимила перед тим руки. До речі, коли вже ми про це заговорили... ти хоч би чоботи скинула.

— Не варто, Локі. Шкарпетки в мене ще брудніші за чоботи, тож твоєму килимові краще не стане, — Фло розмовляла своїм хвацьким звичаєм, тільки майже пошепки й пильно стежила, як я підходжу повз неї до ліжка. Дивно було бачити її в нашому сухому, оточеному стінами й покритому дахом, світі. Набагато краще вона почувалась на самоті, під зоряним небом і лондонськими мостами, тиняючись по коліно в смердючій річковій воді. Їй, напевно, важко було відмовитись від такого життя, проте вона вирішила допомогти нам. Прийшла сюди заради Джорджа.

Спершу мене вразило, яким маленьким, нещасним та сумним здавався в ліжку Джордж. Його ледве-ледве було помітно між зібганими простирадлами й подушками. На столику біля ліжка лежали знайомі окуляри з косою тріщиною на одному зі скелець. Повернувшись, я нарешті розгледіла серед подушок Джорджеву голову, й мені перехопило подих. Голова скидалась на біло-червону кулю: білу частину складали бинти, червону — рани й синці. І жодного клаптика звичайної здорової шкіри.

— О, Джордже! — тихо промовила я.

Біло-червона куля поворухнулася, змусивши мене здригнутись із несподіванки. Долинув стогін, а за ним кілька нерозбірливих слів. Звідкілясь з’явилась і знову впала на простирадло рука.

— Що ти робиш, коняко безголова?! — засичала Фло. — Приперлась і розбудила його!

Проте ми з Локвудом уже нахилились