Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

— Джордже! — окликнув Локвуд.

— Джордже, привіт! Це я, Люсі! — підхопила я.

Джордж спробував щось відповісти, однак зашепотів так тихо й уривчасто, що це аж перелякало мене. Хоч як страшно було дивитись на його перев’язну біло-червону голову, цей безпорадний шепіт був ще страшніший. Тим часом Джордж знову зашепотів, проте й цього разу ми не розібрали жодного слова. Ми нахилились іще нижче, і Джордж, не розплющуючи набряклих очей, намацав Локвудову руку й нарешті промовив:

— Вони забрали її...

— Кого?

— Книжку Маріси. Я роздобув її, але... — шепіт знов увірвався.

Локвудове обличчя скривилось, проте голос залишився спокійним і навіть веселим.

— Не переймайся цим, — сказав він, поплескавши Джорджа по руці.— Найголовніше, що ти вдома, на Портленд-Роу. І Люсі тут, і я, й навіть давня наша приятелька Фло завітала до тебе... Усе гаразд...

— Так, так... Усе гаразд... — повторив Джордж, і його рука знову впала на простирадло.

— От і добре. А тепер тобі треба поспати, Джордже.

Забинтована голова поворухнулась, і ми знову почули шепіт:

— Ні! Вона була в мене! Книжка Маріси! Це доказ, Локвуде...

Джордж зайшовся кашлем. Фло знову затріскотіла своєю курткою:

— Годі! Його не можна хвилювати. Ану, забирайтесь!

— Зачекай-но, Фло, — зупинив її Локвуд. — Хто це був, Джордже? Хто напав на тебе? Ти його бачив?

— Ні, але...

— Що, Джордже? То був сер Руперт Ґейл?

Відповіді довелось чекати довго. Я вже подумала, що Джордж заснув, аж тут він ледве чутно прошепотів:

— Я впізнав його... цей запах... туалетна вода... Коли я впав... — шепіт поволі згасав. — Пробачте...

— Не треба просити пробачення, Джордже. Ти не винен. Просто відпочивай собі, — Локвуд знову поплескав Джорджа по руці й поволі випростався. Очі його ніби дивились у порожнечу. — Тепер ми справді підемо, Фло. Поклич нас, якщо буде треба.

Фло кивнула. Вона вже стояла біля ліжка і дбайливо поправляла ковдру. Правду кажучи, це вразило мене, адже сама вона звикла спати на брудній прибережній ріні. Джорджева голова знову заховалась між подушками. Ми з Локвудом тихенько вийшли з кімнати й зачинили за собою двері.

— Я вб’ю їх! — сказала я. — Присягаюсь, Локвуде, я вб’ю їх!

Він нічого не сказав, лише мовчки стояв у затінку на сходовому майданчику. А от я ніяк не могла заспокоїтись. Я копнула перила, боляче забивши ногу. Мені хотілось хоч кудись виплеснути свій гнів, носити його в серці я вже не могла.

— Агов, Руперте Ґейле, ти чуєш мене? — вигукнула я. — Ти й твої зарізяки! Я не заспокоюсь аж доти, доки не змушу вас заплатити за все, що ви скоїли!

— Не треба, Люсі.

— Ні, треба! Я прикандичу їх усіх!

— Кажу тобі, не треба.

— Чому?!

— Бо ти сама не впораєшся. Та й не в нашому це стилі. Ми влаштуємо їм дещо цікавіше. І зробимо це разом — усією командою!

Я облишила трощити перила й поглянула на Локвуда. Крізь вікно на сходах пробився сонячний промінь, у його світлі Локвуд здався мені прозорим, наче постать на вітражі.

— Наші вороги вважають нас немічними, — провадив він. — Певна частка правди тут є, бо дотепер я волів не вступати з ними в бій, — він усміхнувся мені, проте його очі палали гнівом. — Що ж, віднині все буде по-іншому. Ми вдаримо по них там, де вони найменше цього сподіваються. Так, Люсі, вдаримо й зіб’ємо з них пиху.

15

Щиро кажучи, мені було приємно чути цю Локвудову присягу, ще й виголошену серед сонячного проміння, проте все ж таки я відзначила, що він не розкрив жодної подробиці нашої майбутньої помсти. Усе залишалось неясним і невиразним. Щоправда, це не дуже турбувало мене, бо я знала, що Локвуд неодмінно щось придумає. Треба просто не заважати йому й дати поміркувати як слід.

Проте виявилось, що я помилялась. Насправді Локвуд уже мав план помсти, ба більше — цей план уже здійснювався. Згодом я зрозуміла, що Локвуд почав готувати його відразу після того, як довідався про напад на Джорджа. Під час свого довгого чекання в лікарні він усе вирішив, зважив і навіть розпочав свої дії. Здогадалась про це я, одначе, лише опівдні, коли в нашому будинку з’явився Кіпс із величезним пластиковим пакунком у руці.

— Ось, Локвуде, — сказав він, вивалюючи вміст пакунка на кухонний стіл. — Чотири чорні балаклави й чотири пари тонких чорних рукавичок. Роздобув їх у Вайтчепелі, в крамничці для садівників. Останні забрав. Тепер іст-ендським грабіжникам доведеться зачекати, поки туди підвезуть нову партію їхнього робочого одягу.

— Чудово, — відповів Локвуд, розглядаючи балаклаву, — тут є щілини не тільки для очей, а й для рота. Зможемо переговорюватись одне з одним. Ти молодець, Квіле. А що з твоїм стеженням?

— Усе гаразд, — Кіпс поплескав по своєму рюкзаку. — Фотографії я теж зробив.

— Пречудово! Пробратись туди можна?

— Можна. В найгіршому разі доведеться збити з ніг двох-трьох стариганів.

— Ну, з цим ми, гадаю, впораємось.

Ми з Голлі слухали цю розмову й стежили за нею, крутячи головами, наче вболівальники на тенісному матчі. Аж нарешті Голлі підняла руку:

— Стривайте! Зараз я сама позбиваю вас із ніг, якщо ви не поясните нам, що й до чого. Тільки без усяких там «якщо» та «але», будь ласка. Розкажіть нам усе, як є.

Локвуд усміхнувся:

— Звичайно. Просто ми хочемо завершити розслідування, розпочате Джорджем. А для цього нам доведеться скоїти невеличкий грабунок.

***

Муха, що сиділа на стіні, сподіваючись поцупити крихту із спеченого Голлі торта, спочатку не помітила б нічого незвичайного в тому, що відбувалось того дня у вітальні, де ми зібрались учотирьох за столом. Скільки вже разів ми так само збирались, плануючи чергову операцію, — що ж було не таке саме цього разу? Багато що. По-перше, на столі не було торта: ми вважали, що це нечесно наминати торт, коли Джордж лежить поранений. Немає Джорджа — немає й торта. А по-друге, розмовляли ми сьогодні не про привидів. Ми сиділи бліді, похмурі й говорили майже пошепки.

Першим узяв слово Кіпс. Він дістав стос чорно-білих фотографій і порозкладав їх на столі. Майже на всіх знімках було видно великі чорні двері між двома витонченими білими колонами.