Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

з Голлі залишились у передпокої, намагаючись не дивитись одна на одну. А потім міцно обнялись. Стояти й дивитись у порожнечу разом виявилось легше, ніж поодинці. Більше зробити ми нічого не могли.

***

Навіть тепер, коли минуло вже стільки часу, події тієї страшної ночі залишаються в моїй пам’яті ніби розпливчастими, невиразними. Час виробляє дивні речі. Я, скажімо, зовсім не пам’ятаю, як довго й де саме я тоді була. Ось я в лікарні, а ось у передпокої разом з Голлі. А ось ми, знову-таки вкупі з Голлі, сидимо, закутавшись одним пледом, і чекаємо на Локвуда: це, напевно, було вже після невдалих відвідин лікарні Святого Томаса, де нам ніхто так і не сказав жодного слова про Джорджа. Найбільше мені чомусь запам’ятались лампи — кришталевий череп з абажуром у нашому передпокої, лампа з китичками на шафі у вітальні, ряди ламп денного світла на стелі в лікарні. Ці довгасті лікарняні лампи запам’ятались мені найкраще, вони скидались на мінуси, цілі ряди мінусів, які немовби натякали, що далі дороги немає. А ще запам’ятались залізні обереги від привидів, що висіли поряд із цими холодними лікарняними лампами, — вони тихенько бряжчали в струменях повітря, яке линуло з кондиціонерів. То була ніч вогнів, усюди вогні: яскраві й тьмяні, холодні й теплі, та щоразу байдужі й чужі. Їх і не вимкнеш, і не сховаєшся від них...

Як я потрапила до лікарні? І як повернулася додому? Цього я пригадати не можу. Зі мною, здається, був Локвуд, принаймні спочатку. Ось ніби миттєва фотографія: Локвуд в автомобілі, блідий у білому промінні захисних ліхтарів (знову ці вогні!). Далі довге чекання в лікарні, під час якого ми не перекинулись ані словом. Побачити Джорджа нам не дозволили. Не сказали навіть, де він і що з ним. Пам’ятаю, як хтось із нас (чи Локвуд, чи я) спересердя копнув ногою стілець у приймальному відділенні, а от чим це скінчилось — уже не пригадаю. Далі біля нас якимось чином з’явився інспектор Барнс, а з ним Квіл Кіпс, проте обидва невдовзі зникли. Потім — так само невідомим чином — я знову опинилась на Портленд-Роу разом з Голлі: перед нами стояла миска смаженої кукурудзи, а крізь щілини між шторами вже проглядав з-за вікна світанок.

Ніч поволі змінилася ранком, а Локвуд досі не повернувся. Цілий день він провів у лікарні й переказував новини через Кіпса, що раз по раз забігав до нас неголений, із почервонілими очима, кидав кілька слів і знову пропадав. А ще в моїх вухах без упину лунав шум — гучний, високий, схожий на нескінченний вереск. Джордж і далі лежав непритомний. У нього були рани на голові й численні синці на спині, руках і ногах. Один раз Локвудові дозволили поглянути на нього, проте тільки на хвилину. Тож нам з Голлі до лікарні не варто було й їхати, нас просто випхали б за двері, й квит.

Щоб якось відкинути похмурі думки і вдати, ніби звичне життя триває, ми з Голлі спробували взятись до роботи. Я скасувала всі замовлення й виклики, призначені на цей вечір. Голлі заходилась працювати з паперами, та невдовзі покинула їх — ніяк не могла зосередитись. Тоді ми перейшли до господарчих справ. Перебрали соляні бомби, насипали залізними стружками каністри. Потім Голлі вирушила до крамниці, принесла пакунок пончиків та пакунок кремових булочок, однак скуштувати їх ми так і не змогли і заховали все до буфета. А день ніяк не закінчувався.

Мушу сказати, що череп того дня жодного разу не заговорив зі мною — може, таким чином співчував мені, а може (і це ймовірніше), дбав про власну безпеку. Бо я тоді була така знервована, що краще було не займати мене балачками. І до того ж я почувалась тоді геть спустошеною. Можна сказати, випатраною. Просто дивилась у порожнечу й чекала.

Аж урешті надвечір ми дістали від Локвуда — знову-таки через Кіпса — першу радісну звістку. Я вчепилась у неї, мов той потопельник у соломинку. Джорджеві вперше, здається, трохи покращало. Ні, він досі лежав непритомний, однак уже намагався ворушити руками й вустами. Локвуд переказав, що залишиться в лікарні й на другу ніч.

Та навіть після цієї звістки я не могла заснути. Може, ви гадаєте, що заснути після того, як проведеш півтори доби на ногах, — це дурниця? Аж ніяк. Я лягла в ліжко й вимкнула світло, силкуючись ні про що не думати, але тільки-но починала дрімати, як тут-таки прокидалась. Кінець кінцем я просто не витримала, вхопила рапіру і встромила її в стіну спальні.

Десь перед світанком я все-таки заснула, а коли розплющила очі, то здивовано побачила, що за вікном уже сяє сонце. Зі склянки за мною мовчки стежило обличчя привида. У стіні, прямісінько над комодом, стриміла рапіра. Був уже майже полудень. Виходило, що вчора я заснула просто в робочому вбранні.

Умившись і перевдягтись, я зійшла вниз. У будинку було тихо, наче в церкві. Все аж блищало чистотою: Голлі вчора постаралась і вичистила від пороху навіть обереги, що висіли в нас по стінах і на сходах. Підходячи до кухні, я почула, як там бряжчить посуд. Такі любі звуки, ніби з нещодавнього щасливого минулого...

— Привіт, Голлі!

Штовхнувши двері, я увійшла до кухні й побачила біля вікна Локвуда. На ньому були темні домашні штани й біла сорочка без краватки, з розстебнутим коміром. Із засуканих рукавів сорочки стриміли худі руки. Волосся нечесане — важко було зрозуміти, чи лягав Локвуд спати, чи ні. Обличчя, як завжди, бліде. Зате очі виблискували якось незвично, хворобливо. Проте тільки-но він помітив мене, як усміхнувся:

— Привіт, Люсі.

Мовчання після цього тривало лише секунду, проте мені ця секунда здалася вічністю. Цілу вічність я чекала, що скаже Локвуд, і врешті заговорила першою:

— То він...

— Джордж? Живий, — відповів Локвуд, поклавши на бильце крісла свої тонкі пальці й роздивляючись на них так, ніби вони були чужі. Далі, облишивши крісло, він обігнув стіл, обняв мене за плечі й пригорнув до себе. Чи довго ми так стояли — не знаю, правду кажучи, я рада була б стояти так щонайдовше.

— То з ним усе гаразд? — перепитала я, коли ми нарешті відсунулись одне від одного. — Справді?

— Ну, я не сказав би, що так уже гаразд... — зітхнув Локвуд. — Йому завдали кількох ударів по голові. Але ж ми знаємо, який міцний