Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

Ми звідси вирушаємо на роботу. Є в нас цього вечора зо дві справи... — відповіла я. — Може, показати вам папери?

— Ні, ні. Вважатимемо, що з паперами у вас усе гаразд... — сер Руперт показав на скляну колону, всередині якої далі крутився скривавлений привид. — Здається мені, що хтось у вас закохався, панно Карлайл. Хіба це не чудово — мати залицяльника?

— Я й не знав, що ви так виразно бачите привидів, сере Руперте, — відповів Локвуд. — Ви для цього ніби вже трохи застарі...

Обличчя сера Руперта на мить скривилось, ніби його спіймали на якійсь дрібній помилці.

— Е-е... — завагався він. — Правду кажучи, я завжди здавався старшим за свій вік. Онде двері, дозвольте, я проведу вас... — він справді нав’язливо провів нас із Локвудом аж до виходу, а коли ми вже виходили на ґанок, круг якого досі купчились агенти, що ділились між собою враженнями або чекали на таксі, додав: — А де ж Кабінс? Невже знову нишпорить десь по бібліотеках?

— Ні, Джордж, напевно, вдома, — байдуже відповів Локвуд. — Пече нам з Люсі пиріжки з курятиною й кукурудзою. Останнім часом він стільки сидить на кухні...

— Чудово! — усміхнувся сер Руперт. — Треба якось завітати до вас на Портленд-Роу, скуштувати пиріжків.

— Ласкаво просимо, — відповів так само з усмішкою Локвуд.

— То на добраніч.

— На добраніч.

Зійшовши з ґанку, ми рушили в бік Стренду.

— Коли-небудь, — мовив Локвуд, — я все-таки вб’ю його. Не сьогодні, але дуже скоро.

***

Обидві справи, що чекали на нас у Сого, дійсно виявились дріб’язковими: Причаєний у помешканні над китайським рестораном і Костогрім у провулку біля Вардор-стріт. Ми швидко й легко виявили обидва Джерела (перше — старовинне паперове віяло, друге — кам’яний межовий стовпчик) і запечатали їх. Додому на Портленд-Роу ми повернулися майже опівночі. З вікон вітальні крізь віконниці пробивалося світло.

— Джордж, здається, чекає на нас, щоб поділитися знахідками, — мовив Локвуд. — Я ж казав тобі, що він не діждеться ранку.

Я усміхнулась:

— То ходімо, позбавмо його від цих страждань.

Ми відчинили двері. В передпокої стояла Голлі й спиралась рукою об вішак. В її позі було щось химерне — напружене й водночас зломлене. Голлі дивилась на нас, проте нічого не казала. Здавалось, ніби вона взагалі нікого не бачить.

Ми зупинились на порозі. За одну-єдину мить перемінилось усе — не тільки ніч, а й цілий світ. Ми з Локвудом перезирнулись, і мені запаморочилось у голові.

— Голлі?

— Нарешті ви прийшли. У нас нещастя.

Я ледве встояла на ногах. Усе було зрозуміло.

— Джордж?.. — запитав Локвуд.

— Його знайшли на вулиці. Пораненого. На нього напали.

— З ним усе гаразд? — я ще ніколи не чула в Локвуда такого глухого голосу.

— Ні, — відповіла Голлі, і все попливло перед моїми очима. — Він дуже слабий, Локвуде.

14

Кілька місяців тому ми з Локвудом пройшли крізь портал, зроблений із купи Джерел, нагромадженої всередині залізного кола. Цей простір був повен привидів, що без упину, з виттям кружляли в холодному повітрі. Крізь цей портал ми пробрались до потойбічного світу, схожого на наш світ і водночас цілком відмінного: то було місце, де не діяли звичні для нас закони фізики. Цей перехід до Іншого Світу виявився різким, болісним, несподіваним, і його наслідки стали для нас майже фатальними.

Проте все це було дрібницею порівняно з тим, що я відчувала зараз.

Наш передпокій здавався таким, як завжди, однак усі речі в ньому ніби змінили свій колір і посунулись у просторі. Голлі немовби стояла поруч і водночас далеко-далеко від мене. Вона щось казала, і її голос ревів у моїх вухах, мов корабельна сирена, проте я не могла нічогісінько розчути до ладу.

Джордж.

Джордж.

Джордж...

— Де він? Що з ним сталось? — запитував здалека чийсь голос — напевно, Локвудів. Сказати цього напевно я не могла, бо шум крові в моїх вухах перекривав усе. Силкуючись повернути себе до дійсності, до нинішнього моменту, я відчула, що мені, як і Голлі, треба об що-небудь спертись і я притулила долоню до стіни.

— Він у лікарні Святого Томаса, — відповіла Голлі. — Його підібрав шофер нічного таксі. Ви знаєте його — це Джейк, він частенько підвозив нас. Джейк саме їхав на бульвар Най-тінґейл і вирішив скоротити собі шлях. І випадково звернув до того провулка. Якби не він, Джорджа не знайшли б аж до ранку, й тоді...

— Гаразд, Джейк знайшов його, — перервав її Локвуд. — Це я вже зрозумів. Де саме він його знайшов? І що, врешті, трапилось?

— Джордж лежав скраю тротуару, обличчям у рівчаку. Джейк спочатку подумав... — Голлі ковтнула сльози. — Подумав, що то просто купа брудного ганчір’я. Тільки уяви, Локвуде, купа ганчір’я! Тільки потім він упізнав Джорджеву куртку. Джейк був певен, що Джордж уже мертвий... Там було стільки крові, що ніхто й не повірив би...

— Крові? — перепитала я, мимоволі затуляючи долонею рота. — Крові?! О, ні...

— Як саме він лежав? — наполегливо, навіть сердито розпитував Локвуд у Голлі. — Горілиць, долілиць, як саме?

— Здається, долілиць, — відповіла Голлі, витираючи сльози.

— Дуже побитий?

— Е-е... здається, так...

— Притомний чи непритомний?

— Непритомний.

— І відтоді так і не опритомнів?

— Ні. Джейк викликав швидку допомогу, і його забрали до лікарні. Це, на щастя, було недалеко звідти. Джейк поїхав разом з ними. Джордж зараз там.

— Вони не повідомляли про його стан?

— Ні.

Локвуд походжав туди-сюди передпокоєм. Обличчя його було напружене, щелепи міцно стиснуті. Трохи походивши отак, він урешті запитав у Голлі:

— Звідки ти про все це дізналась? Я думав, що ти поїхала додому.

— Я справді поїхала. Проте Джейк знає, де я живу, він колись підвозив мене додому. Спочатку він приїхав сюди, побачив, що тут нікого немає, й вирушив до мене. Привіз мене сюди, і тут уже я чекала на вас...

— Гаразд. Мені треба зателефонувати, — Локвуд попрямував до кухні.

— Локвуде! — гукнула я навздогін. — Хіба ми не...

— Я ж кажу, мені треба зателефонувати. Зачекай мене тут.

Він пішов. За хвилину ми почули, як він ступає залізними крученими сходами.

Ми