Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

настрої, було марно. Джордж невдовзі вирушив до Архіву, а ми з Локвудом — у підвал. Шалені два дні розпочалися.

* * *

Першого ж вечора Локвуд узявся до ремонту нашого будинку. Поміняв замки на парадних дверях, поставив міцні залізні ґрати — чудовий захист і від живих, і від мертвих непроханих гостей — на підвальному вікні. А потім сів до телефону: спершу замовив у фірми «Маллет і Сини» новенькі клинки для рапір, а далі поговорив з компанією «Сетчел» з Джермін-стрит, головним постачальником знаряддя для лондонських агенцій, щоб поповнити наші запаси заліза й солі — й таким чином компенсувати брак магнію.

Тим часом я клопоталася в підвалі, готуючи зброю й захисні засоби. Чистила рапіри й ланцюги, наповнювала каністри стружками, перебирала срібні речі, віддаючи перевагу потужнішим — коробочкам, стрічкам, сіткам — і складаючи їх окремо. І, нарешті, з жалем відчепила від наших поясів каністри з Грецьким Вогнем і залишила їх у коморі. Голова привида в склянці зацікавлено стежила за мною, роззявивши рота, аж поки це набридло мені — і я накрила склянку носовичком.

Під час наших приготувань Локвуд цілком захопився нашою майбутньою пригодою. Я ніколи ще не бачила його таким енергійним; він гасав з кімнати до кімнати, перестрибуючи через три сходинки враз. Розмовляв він, щоправда, мало — зате часто зупинявся й дивився в порожнечу, ніби розглядав якусь схему у власній голові.

Джордж тим часом цілі дні пропадав в Архіві. Коли я лягала спати, він ще не повертався, а коли прокидалася вранці, його вже не було. На мій подив, Локвуд так само старанно готувався до майбутньої роботи. Я побачила, як він стоїть біля дзеркала й поправляє здоровенний плаский кашкет на голові. На ньому був дешевий костюм, а поряд стояв старий портфель. Коли я заговорила з ним, він відповів сільською говіркою, якої я раніше від нього не чула.

— Ну, що, гарний з мене селюк? — запитав він.

— Нібито так... Тільки я не розумію — навіщо це тобі?

— Я вирушаю до Кумб-Кері. Хочу дещо там перевірити. Повернуся пізно.

— Може, поїхати з тобою?

— Пробач. Ти потрібна тут, Люсі. Ти мусиш тримати оборону. Сьогодні привезуть замовлення від «Сетчела» й «Маллета». Не забудь перевірити нові рапіри — якщо виникнуть проблеми, телефонуй до «Маллета». Замовлення від «Сетчела» я розпакую сам, коли приїду. Далі: двічі перевір наші робочі торбини — й починай готувати в дорогу харчі. А ще... — він пошукав у кишені піджака й дістав звідти маленьку склянку, — повісь це собі на шию. Це кольє тієї дівчини-привида. Ми перервемо її справу лише на кілька днів, та обережність усе одно не завадить. Тримай це, як і раніше, в себе. — Він узяв портфель і подався до виходу. — До речі, Люсі: не відчиняй нікому, крім кур’єрів з замовленнями. Наш любий приятель у масці може здійснити ще одну спробу...

* * *

Смеркало. Червоне коло зимового надвечірнього сонця сідало за лондонські дахи. В будинку № 35 на Портленд-Роу було холодно й порожньо; він помалу поринав у незатишний морок. Я була вдома сама. Ні Джордж, ні Локвуд ще не повернулись. Замовлення я одержала, торбини перевірила, харчі в дорогу зібрала — й навіть випрасувала своє вбрання, щоб не марнувати час уранці. Встигла навіть повправлятись у фехтуванні з Есмеральдою. А тепер тинялася кімнатами, змагаючись зі своїм непевним настроєм.

Ні, справа Ферфекса не хвилювала мене по-справжньому, хоч тривожні думки про неї купчились десь у моїй голові. Я бачила, що Локвуд має рацію: ми просто не можемо обминути такої чудової, рідкісної можливості врятувати нашу компанію. Питань, звичайно, тут чимало — що ж таке, врешті, ця Червона Кімната, ці Сходи, що кричать? Однак тут я сподівалась на дослідницький талант Джорджа і вважала, що цілком наосліп ми туди не вирушимо.

Мене більше дратувала бездіяльність. Точніше кажучи — моя бездіяльність. Джордж саме переглядає книжки й газети в Архіві. Локвуд, напевно, збирає свіжі відомості про замок. А я? Сиджу вдома, змащую джемом хліб і складаю зброю... Це, звичайно, важлива робота, однак мене вона не захоплювала. Мені хотілося зробити помітніший внесок.

До того ж мені не подобалося, що ми мусили облишити іншу нагальну справу. Я не погоджувалася з Локвудом, що кулон може кілька днів почекати. Надто вже це дивно — пограбування, дивний напис... Не можна гаятись із цією справою! І це моє переконання підтвердив телефонний дзвінок: інспектор Барнс повідомив, що Г’юґо Блейка скоро відпустять з-під арешту.

— Проти нього немає доказів! — зіпнув він. — Минуло багато років. Він так і не зізнався, а ми не можемо довести, що він узагалі заходив до того будинку. До того ж і його адвокати попрацювали як слід. Без доказів, панно Карлайл, ми безпорадні. Боюся, що завтра нам доведеться відпустити Блейка.

— Що?! — вигукнула я. — Ви не можете це зробити! Адже він безперечно винен!

— Так, але ми не можемо цього довести!— Я виразно уявила, як їжачаться Барнсові вуса. — Того, що він підвозив дівчину додому, недостатньо. Якби ми мали ще хоч один доказ його провини! Цей доказ можна було б відшукати, якби ви здуру не спалили той будинок. А коли вже ви це зробили, то в нас немає підстав тримати пана Блейка під вартою! — Інспектор востаннє пирхнув і повісив слухавку, залишивши мене сам на сам з моїм обуренням.

«Якби ми мали ще хоч один доказ...» Але ж ми його маємо!

Я зняла склянку з шиї й підставила її під кволе надвечірнє світло. За склом золотий кулон здавався викривленим, наче вугор у воді. Tormentum meum laetitia теа... Напис легко читався на поверхні. А всередині? Що це значить: А Ф Б, Г. II. 2. 115?Якимось чином ці літери й цифри давали нам остаточну підказку. Саме через них Блейк так гарячково намагався повернути кольє. А може, якщо ми віддамо кулон Барнсові, йому вдасться розв’язати цю загадку?

А може, й ні... І тоді вбивця уникне покарання — так само, як п’ятдесят років тому.

В моїй душі кипів лютий гнів. Якщо ми не розгадаємо цей код, то втратимо останній шанс розплутати справу. Блейк ніколи не зізнається в скоєному, а його провини більш ніхто не зможе підтвердити.

Ніхто, крім...

Я поглянула на склянку в своїй руці.

Мені сяйнула така неймовірна думка, що я аж заклякла, слухаючи схвильоване биття свого серця. Я ризикувала