Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

не тільки власним життям, а й довірою Локвуда — він уже не раз попереджував мене, щоб я не робила нічого небезпечного без його дозволу. Годилося б дочекатися його повернення — але ж він тоді може відмовити мені в такому експерименті! От і виходить, що я просто марную день, а негідник Блейк тим часом чекає на своє звільнення.

Міркуючи так, я без жодної мети вешталася будинком. Надворі вже зовсім смеркло, коли я дісталася до кухні й поволі зійшла в підвал крученими сходами. На задній стіні чорніли полиці з трофеями. Цього вечора лише піратська рука сяяла бузковим світлом, тоді як решта артефактів залишалися темними.

Ризикнути було варто. Якщо мені все вдасться, ми зможемо розшифрувати химерний код на кулоні. Зможемо підтвердити Блейкову провину. А якщо не вдасться, що тоді зміниться? Локвуд про це й не дізнається.

Залізні ланцюги лежали на підлозі — змащені, перевірені, готові до пакування. Я взяла один — найдовший і найтовщий, дводюймовий, — і пішла до кімнати для фехтування, де солом’яні манекени — Джо та Есмеральда — висіли в сумній мовчанці. Я скрутила ланцюг подвійним колом — десь із чотири фути в діаметрі, — так, щоб його кінці з’єднувались. Задля певності я ще й скріпила їх велосипедним замком. Вийшов чудовий захист проти Другого Типу. До речі, цей ланцюг було зроблено на заводі Ферфекса. Зазвичай у такому колі стоїть сам агент, захищаючись від привидів.

Проте сьогодні я змінила правила.

Вікон у кімнаті для фехтування не було, тож тут панувала цілковита темрява. Мій годинник показував лише п’яту вечора — надто ранню годину для повного Прояву. Чекати, одначе, я не могла: Локвуд із Джорджем могли повернутися щохвилини. До того ж важко сказати, як рано може з’явитись привид, коли він розлючений.

Я зайшла в коло й витягла з кишені скляночку. Ставши на коліна, я тихенько зняла кришку й витрусила кулон собі на долоню. Долоню обпекло холодом — так, ніби я торкнулася задньої стінки морозильника. Я обережно поклала кулон на підлогу. Тоді підвелася — й виступила з кола назад.

Досить легка штука. Я й не сподівалася швидкого наслідку — тож спокійно пішла до нашого кабінету по деякі речі. Мене не було лише зо дві хвилини, та коли я повернулася, в кімнаті повіяло холодом. Джо з Есмеральдою гойдалися туди-сюди на своїх ланцюгах.

— Енні Ворд? — запитала я.

Відповіді не було, та я відчула, як повітря давить мені на скроні. Я стояла біля самісінького залізного кола з торбинкою солі в кишені й паперами в руках.

— Енні Ворд? — повторила я. — Я знаю, що це ти!

В колі з’явилося світло — невиразний силует дівчини, який то яскравішав, то майже зникав.

— Хто вбив тебе, Енні? — спитала я.

Силует мерехтів, як і раніше. Я прислухалась — не було чути нічого. Голову пронизав лютий біль.

— То був Г’юґо Блейк?

Нічого не змінилось — принаймні зовні На секунду мені здалося, що я чую тихе бурмотіння — ніби хтось говорить у віддаленій кімнаті. Я прислухалась пильніше — ні, немає нічого... А може, нічого й не було...

Це, звичайно, дурниця — сподіватися, що в мене відразу все вийде. Навіть для простого допиту духа потрібен величезний Талант! Такий, як у Маріси Фіттес, — пригадаймо її легендарні розмови з Третіми Типами. А хто я така?.. За хвилину я прибрала розсипану сіль, навела в кімнаті лад...

І все-таки вирішила спробувати ще раз.

У мене була копія Блейкових фотографій, зроблена Джорджем. Я взяла її, розгорнула й піднесла до ланцюгів — так, щоб фотографії були обернені до кола. На першому знімку він усміхався — в чорному циліндрі, краватці, рукавичках; на другому стояв серед групи людей біля фонтану, поряд з Енні Ворд.

— Дивися! — сказала я. — Це він? Це Гю...

Дикий вереск, сповнений горя й люті, збив мене з ніг. Вихор, що увірвався до кімнати, спотворив бездоганне коло, яким було складено ланцюги. Солом’яні манекени так захиталися, що зі стелі аж посипався порох. Мене відкинуло спиною аж до дверей. Крик так стиснув мені голову, що череп от-от мав луснути. Я поглянула вгору — привид метушився всередині залізного кола, патьоки плазми хижо шипіли, спадаючи на ланки. Обриси привида були по-чудернацькому викривлені — видовжена голова, тонке потріскане, мов переламана кістка, тіло. На дівчину він уже нітрохи не скидався. Та вереск досі лунав у моїх вухах — я була приголомшена й завмерла.

Падаючи, я впустила фотографію, та соляна бомба досі лежала в моїй кишені. Я націлилась і пожбурила її просто в коло.

Прогримів вибух. Сіль полетіла на всі боки. Привид пропав. Вереск у моїй голові вщух.

Я сиділа на підлозі з роззявленим ротом; волосся лізло мені в очі. Навпроти мене два солом’яні манекени шалено гойдались туди-сюди.

— Ой! — простогнала я. — Боляче!

— Авжеж, боляче.

Біля арки стояли Локвуд і Джордж, вражено втупившись у мене.

* * *

— Джордж, помовч! — махнула я рукою. — Зачекай! Зараз я вам усе покажу!

Минуло дві хвилини, а мені досі не дали сказати ні слова. Так, я була заклопотана: тільки-но в моїй голові вщух вереск, я дістала кулон із залізного кола, — а це легше сказати, ніж зробити, бо він був укритий замороженим шаром солі, яка майже вогнем пекла мені шкіру. Далі я сховала його назад до склянки — теж нелегка штука, надто коли Джордж Кабінс горлає тобі просто у вухо. Але я мусила заговорити — і якнайшвидше! Локвуд тим часом мовчав: його вилиці напружились, а вуста міцно стяглися.

— Ось! — я взяла з підлоги фотографію. — Це слід було зробити з самого початку. Я показала Енні Ворд ці фотографії. Хто на них? Г’юґо Блейк. І що вона зробила? Заверещала — я ще ніколи не чула такого крику!

— Ти навмисне її випустила? — запитав Локвуд. — Яку ж ти дурницю скоїла!

Коли я поглянула йому в обличчя, моє серце стислося.

— Не випустила! — відчайдушно вигукнула я. — Лише... звільнила на хвилинку. І одержала такі результати, які не вдавалися ще нікому!

Джордж пирхнув:

— Які ще результати? Хіба вона розмовляла з тобою? Надала свідчення, які можна використати в суді? Ні.

— Її поведінка — найголовніший доказ, Джордже! Є причина, і є наслідок! Ти не можеш цього заперечувати!

Локвуд кивнув:

— Будь-що цього не слід було