Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

__________

* За ці останні кілька годин я трохи опанував себе. Насамперед завдяки тому, що, переклавши черговий уривок тексту, даю собі відпочинок: випростую ноги й ходжу колами по камері. Завдяки цій вправі я краще пізнав той обмежений простір, до якого стиснувся мій світ: прямокутник три кроки на чотири з лежаком у кутку і столом зі стільцем біля протилежної стіни; на столі — мій переклад і Монталове видання «Печери». Також до моїх послуг — яка неймовірна розкіш! — невеличка дірка в підлозі, щоб справляти природні потреби. Масивні дерев’яні двері, оббиті залізом, перепиняють мені дорогу до волі. І ліжко, і двері, не кажучи вже про дірку, — щонайпростіші. Стіл зі стільцем натомість видаються дорогими. Крім того, у мене вдосталь усього, що потрібне для письма, і це заохочує працювати, бодай щоб зайняти себе чимось. Єдине джерело світла, яке дозволяє мій тюремник, — сяка-така примхлива лампа, що стоїть на столі переді мною. Тож, хоч як я намагаюся опиратися, урешті-решт завжди опиняюся за столом і знову беруся за переклад, зокрема і для того, щоб не збожеволіти. Знаю: це саме те, чого від мене хоче Абихто. «Перекладай!» — наказав він мені… як давно вже?.. але… О, я чую якись шум. Це, мабуть, їжа. Нарешті.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Філотекст вітає тебе, учителю Платоне, і надає себе до твоїх послуг, — сказав ментор Евдокс. — Він мандрував багато, як і ти, і, запевняю тебе, розповідь його — смачнюща…

— Мабуть, як те м’ясо, яке ми куштували сьогодні, — відказав Поліклет.

Пролунав сміх, але всі знали, що банальні зауваження або балачки про особисте, довкола яких розмова точилася доти, мали поступитися місцем розважливій бесіді й плідному обміну думками, як то годиться на будь-якому порядному симпосію[59]. Бенкетарі розмістилися колом, навлежачки на зручних ложах, а учні прислуговували їм, як ідеальні раби. На мовчазну — нехай і помітну — присутність розгадника таємниць ніхто особливо не зважав: це ремесло було відоме, але більшість вважали його простацьким. Натомість рейвах, наче на ловах, знявся довкола Евдоксового приятеля — Філотекста з Херсонеса, загадкового дідка, обличчя якого ховалось у півтемряві бенкетної зали, освітленої лише кількома лампами, а також довкола філософа Крантора з дему Понтор — «приятеля ментора Діагора», як він сам відрекомендувався, — що недавно повернувся до Афін після тривалих мандрів, розповідь про які всі нетерпеливилися почути. Язики невпинно працювали, вигинаючись, щоб почистити гострі зуби від решток м’ясива, решток, що потім розчинялися у ковтках ароматизованого вина, яке лоскотало піднебіння й від якого волосся ставало дибки. Аж ось настала мить удовольнити ту цікавість, яку будили ці два гості.

— Філотекст — письменник, — вів далі Евдокс, — він знає твої «Діалоги» й захоплюється ними. До того ж Аполлон, схоже, наділив його пророчим даром, як у Дельфійського оракула… У нього бувають видіння… Філотекст запевняє, що бачив світ майбутнього, і той багато в чому відповідає твоїм теоріям… Наприклад, у тому, що стосується рівності у праці між чоловіками й жінками…

— Заради Зевса Кроніда, — знову встряв Поліклет, удаючи крайнє занепокоєння, — дозволь-но, я вип’ю ще кілька келихів, Евдоксе, перш ніж жінка опанує військову справу…

Загальний добротливий настрій не поширювався тільки на Діагора, який очікував, що Крантор може вибухнути кожної миті. Він хотів був тихцем сказати про це Гераклові, але помітив, що той по-своєму відсторонився від оточення: розгадник нерухомо напівлежав, тримаючи у товстій лівій руці чашу з вином, немовби вагався, піднести її до губ чи поставити на стіл. Він скидався на статую якогось старого гладкого тирана. Живими були тільки його очі. На що ж він дивиться?

Діагор пересвідчився, що розгадник не спускає погляду з Анфіса, який, прислуговуючи, ходив від одного бенкетаря до іншого.

Юнак мав на собі блакитний хітон, пустотливо відкритий по боках. Його призначили головним виночерпієм, і його чоло за звичаєм прикрашав вінок із плюща, відстовбурчуючи світляві кучері, а з плечей кольору слонового бивня спадала іпотиміда, себто гірлянда з квітів. Тої хвилини він прислуговував Евдоксові, потім мав підійти до Арпократа, а далі — до решти бенкетарів, чітко дотримуючись належного порядку.

— А що ти пишеш, Філотексте? — запитав Платон.

— Усе… — долинув із сутіні голос старого. — Поезію, трагедії, комедії, прозові твори, епос. Пишу у найрізноманітніших жанрах. Музи прихильні до мене й не чинять багато перепон. Утім, хоча Евдокс казав про мої начебто «видіння» і навіть порівнював їх із передбаченнями Дельфійського оракула, я маю пояснити, Платоне, що не «бачу» майбутнього, а вигадую його. Точніше, пишу про нього, а для мене це однаково, що вигадувати. Суто для втіхи я вимислюю світи, які відрізняються від цього, і голоси, які промовляють з інших епох, минулих чи майбутніх. Завершивши свої творива, я читаю їх і бачу, що добрі вони. А якщо вони погані — таке теж частенько трапляється, — я викидаю їх у сміття й беруся за нові, — коротко розсміявшись по останніх словах, він додав: — Звісно, іноді Аполлон дозволяє мені висновувати те, що може статися в майбутньому, і мені справді здається, що колись чоловіки й жінки виконуватимуть однакову роботу, як це припускаєш ти у «Діалогах». З іншого боку, я не думаю, що будь-коли з’явиться ідеальний уряд чи «золоті»[60] урядники, що працюватимуть на благо міста…

— Чому? — запитав Платон зі щирою цікавістю. — Авжеж, у наші часи важко уявити собі таку владу. Але в далекому прийдешньому, коли минуть сотні чи тисячі років… Чому б ні?

— Тому що люди не міняються й ніколи не поміняються, Платоне, — відказав Філотекст. — Хоч як прикро нам це визнавати, але людина керується не досконалими незримими Ідеями, і не логічними міркуваннями, а лише своїми поривами, ірраціональними бажаннями…

Ураз зчинилася суперечка. Прагнучи висловити свою думку, бенкетарі заговорили навперебій. Але один голос, шорсткий, наїжачений чужоземним акцентом, здійнявся над усіма іншими:

— Я з цим згоден.

Обличчя обернулися до Крантора.

— Що ти маєш на увазі, Кранторе? — запитав Спевсіпп, один із найшанованіших менторів: усі гадали, що він успадкує керівництво Академією після Платонової смерті.

— Що я згоден з цим.

— З чим? З тим, що сказав Філотекст?

— Атож.

Діагор заплющив