Юлія Богута - Есміна. Таємниця крижаної королеви, Юлія Богута

Розділ №26. Деякі речі важко прийняти

Над будівлею старого слідчого відділку виднілися  густі грозові  хмари.  Вони нависали так низько, що здавалося, ніби ось-ось розірвуться і заллють все навколо похмурим дощем, а може знову вологим снігом, через який заледеніють самотні вулички Вайленса. Холодні затерті колони вкривав плющ, перетворюючи його на забутий театр з моїх спогадів. Від спогадів, щось всередині стиснулося віддаючись в скронях пришвидшеним пульсом. Я зупинилася на мить біля входу, поки Рейн відчиняв мені двері,  щоб зрештою увійти в місце, яке дивним чином стало для мене рідним за такий короткий проміжок часу. Хотілося швидше позбутися дурного марева та відчути себе на своєму місці. 

— Роби каву, а я поки що сходжу до Сема, скажу що ми на місці, — мовив Рейн, цілуючи мене в щоку. —  Чур не помирати, не пити дурних зіль і не зникати без попередження.

— Та хто ж мене викраде у відділку? — скептично здійняла брову. Щось мені підказувало, що цей випадок мені ще довго пам'ятатимуть. — Хіба що  Джері приватизує для якоїсь експертизи. І то навряд чи. 

— З ним взагалі не говори. Я досі шкодую, що не вбив його Кодексом, коли дізнався, що він лишив тебе одну, — ображено зауважив слідчий, залишаючи поцілунок на моєму лобі. 

— Радій. Живого ти хоч вдарити можеш, з духом що робив би? — іронічно зауважила. — Сіллю посипав би? Та тобі сольових свердловин не вистачить, щоб втекти від нього. Попри всю вашу дружню війну, ти для нього дуже важливий. Так що миріться, злюки. Знайшли через кого сваритись. 

— Не через кого, а через що — виправив Лоріан. — Через його пихатість, невиправдану самовпевненість, безвідповідальність... — завівся не на жарт чоловік.

— Але ти його все одно любиш, — перебила тираду, аби не слухати незліченну кількість синонімів до слова "нахаба". — То ж давай не будемо...

Лоріан вже відкрив свого рота, аби заперечити мої слова, але не встиг він і слова сказати, як десь згори почувся крик "Есміночко!!!" І до нас зі сходів полетіла бомба уповільненої дії на ім'я міс Салі. Не дивлячись на свою не зовсім тонку статуру,  вона мало не на крилах спустилася з другого поверху і зі сльозами на очах почала стискати мене у своїх обіймах. Я встигла лише кинути сумку на стілець перед тим, як мої ребра затріщали від її любові. А от Лорі був більш підготовленим до такої "довгоочікуваної" зустрічі, й тому надіслав мені повітряний поцілунок та втік. 

— Ох, міс Салі, — хрипко вимовила я, намагаючись хоч якось вилізти із задушливої ласки. — Дайте мені подихати хвилинку...!

Жіночка швидко відпустила плечі, але продовжувала міцно тримати мої руки, уважно розглядаючи, наче перевіряючи, чи всі частини мого тіла на місці. В її очах читалося стільки страху, жалю та щирого занепокоєння, що мені навіть стало соромно за те, наскільки спокійно я жила в тому "полоні". 

— Як же цей бовдур посмів тебе схопити,  дитинко?! Я коли почула, що тебе викрали, то ледь з розуму не зійшла! — міс Нея втерла очі білою хустинкою, яка завжди була у неї при собі, та стала загрозливо махати кулаками.  — Я б тих маніяків сама на місці прибила, якби вони тебе хоч пальцем зачепили. 

Її голос був сповнений болю, і я на мить відчула, як серце стиснулося від її слів. Сироти в принципі рідко чули подібні слова від когось. А такі дурні й обдаровані, як я — ще рідше. Нас не любили старші, бо їм доводилося розбиратись із наслідками магічних сплесків. Нас не любили однолітки, бо заздрили та не могли нічого з цим вдіяти. І зрештою, нас не любили навіть родичі, для яких ми виявилися не більш ніж тягарем, який їм доводилось на собі тягнути. Доброта та підтримка — не те що було в нашому житті нормою. Інколи я навіть сама дивувалася, як в таких обставинах виросла не маніяком, подібно до Велса, а кимось більш людяним. 

— Все в порядку, міс Салі. Я ж повернулася, — спробувала  її заспокоїти та змінити тему, аби не було настільки погано. — А що тут у нас новенького сталося, поки мене не  було? Розповідайте. 

— Новенького? Та нічого особливого, поки ти там страждала, все йшло як завжди, — сказала вона, трохи підбадьорившись, але в її очах все ще світилася турбота. — Лоріанчик мало не вбив Джері. А той, щоб ти розуміла, навіть не намагався ухилитись від ударів. Стояв, сам не свій, й дивився як його б'ють. А Сем ще гірше за них обох.  Думала контору розтрощить, поки тебе шукали. Стіл зламав, шафу зламав — геть здурів. 

Ніби відчуваючи цю розмову,  в приміщення повільно увійшов Джері. Його погляд на мить зупинився на мені, щоб засвітитися радістю і відразу ж потухнути.  Він мав втомлений вигляд, навіть змучений. Його погляд, зазвичай веселий і легковажний, був сумним, а плечі важко опущені. І якщо зазвичай Джері нагадував ту саму скажену пуму, в яку він міг перетворитися за бажанням, то  сьогодні він  більше нагадував загублене кошеня.

— Привіт, Есміно, — тихо привітався він, розглядаючи своє взуття.

— Привіт, Джері, — відповіла я, намагаючись надати голосу якомога більше приязності. Я бачила, що йому важко. Він вважав себе винним у тому, що сталося зі мною, і це гризло його зсередини. — Рада тебе бачити, — додала з посмішкою, намагаючись хоч трохи підняти йому настрій.

— Я теж... — його голос був тихим, ледь чутним, і в ньому звучало справжнє каяття. — Вибач за…все. 

— Джері, це не твоя вина, зрозумів? — сказала я, дивлячись йому прямо в очі. — Ти не міг знати, що так станеться.  Тож перестань себе з’їдати. Пуми на смак зовсім не смачні.  Їх навіть тролі не їдять. 

Джері криво посміхнувся, але я знала, що йому буде потрібен час, аби повністю відпустити цей тягар. Щоб прийняти деякі ситуації в нашому дурному житті, треба не один день. Я сподівалася, що на це не піде вічність, і вже дуже скоро я зможу насолоджуватися його фірмовим буркотінням та добрими насмішками. 

— Що ти забула у відділку з самого ранку? — зацікавлено спитав чоловік, щоб якось порушити неприємну тишу між нами. — Я думав, після тієї силової хвилі, якою ми зносили двері в студію, ти ще кілька днів будеш валятися в теплому ліжечку разом з Лоріаном. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍