Богдан Сильвестрович Лепкий - З-під Полтави до Бендер

синь небес — линяла, небо прибирало краску морської води. Таємний смуток ночі уступав перед радістю дня. І знову хотілося жити й боротись, і знову хотілося з повної груди, на ввесь степ, на ввесь світ кричати: «Сонце, земле, люди, — як гарно!»

Мручко й Сидір не промовили до себе і слова.

33

Чимало води сонце з них виварило, чимало чорної степової пилюги надихалися й наїлись, чимало річок з крутими, високими берегами перебрили, аж оце дня 10 серпня Дністер потягнувся перед ними. Вилискувався, як мерехтлива, всіма відтінями срібних, синіх та зелених красок перетикана лента.

Зупинилися і з нетаєною радістю, з боговійним страхом гляділи на Дніпрового побратима.

Живіше забилося серце, надійніше заграли думки. Ось ми знову на рідній, хоч і не своїй землі. Ось ми знову нап'ємося води з своїх долин і верховин, що її Дністер назбирав і несе в наше море. Збігали з берега крутого й прислухалися до шуму ріки. Чули регіт і сміх, зітхання Поділля, Покуття й гарної Галицької Землі. Городи й села, луги і поля, природа і люди розказували їм про свою радість і біду. Біда радість боре, розливається горе, як море. А що хвиля вдарить об скелю, чути крик: не дамось!..

Мрійливо-сумовитим оком дивився Войнаровський на широку Дністрову струю, що не шляхом рівним, могутнім, лиш ізгибами крутими й вередливими неслася перед ним. Ніби земля не пускала ріки, а вона видиралася й тікала геть. Нелегко пливеться рікам нашим. Гранітові пороги лягають поперек дороги, та вони й їх переб'ють. Нестримана їх путь і непоборна сила.

Хотілося скочити на дарабу, вхопити в руки стерно і сміливо, вправно, безпечно плисти й плисти. Розкіш яка боротися і прямувати до цілі. Гарно як бути молодим… А оце якраз з тієї його молодости гріх праведники роблять. «Не дурний, так молодий», кажуть, начебто йому й двадцяти літ нема. Молодий, а стільки пережив… З думками, як із хвилями, бився. Чому це так?… Не чують у ньому козаки свого чоловіка, бо він — шляхтич. Але ж бо й Орлик не козак. І він має свій значок у гербі. І то значок один із давніших. Не в шляхетстві тут, мабуть, діло, бо шляхти між козаками чимало, а в тій столітній звичці, щоб булавою граться, бо вона золотом і дорогим камінням міниться. Столітня звичка, якої позбутися нелегко. Дністер про галицьких бояр, про Настасю Чагрівну ледве чутну пісню співав. Войнаровський голосом літописців доспівував її. Не близько від Дніпра до Дністра, а все ж таки який подібний народ. Тут бояри, там козацькі старшини, а — чорняк гине… Громада, стадо, тічня, що для неї «я»…

Пригадувалися колишні лови на вовків саньми, зазброєними в коси, як у гострі, блискучі крила. Ніби на тих крилах по білих снігах несуться. За ними тічня сіроманців.

Блискучі очі, вивалені червоні лизні. Наперед найбільший і найсміливіший — провідник. Настигає колує, ось-ось і коня за горло вхопить. Та замість того, сам на косу небачно застромився. Рванувся, завив і кривавими судорогами посеред шляху б'ється. А тічня?… Припала, кинулася й розірвала його на шматки… Про людей і про коні забувши… Тічня. Вона невдачі провідникові не простить.

«Не простить», — вчувається Войнаровському в шумі Дністра.

«Не простить» — притакує розум, «не простить» — нашіптує тривога. — «Ти небіж того гетьмана, що під Полтавою справу прорізав, не сподівайся пощади».

А ранок такий гарний, повітря, як нектар, живчик б'є жвавіше; хотілося б скочити на дарабу, вхопити в жменю стерно і боротися з хвилями, крутіжами, зі скелями, що їх видно й не видно. «Люди, вірте мені! Я молодістю розумний. Де ж тая Ганна, щоб їй це сказати? Ні, ні, добре, що її тут нема».

Вона того самого бажає, Любови Хведорівни доня. А тому тепер не бути. Досвід не велить. Сумління. Політичний розум.

«Задовго я біля свого дядька побув. Багато дечому придивився».

Дністер біля Бендер на яких 70 сяжнів широкий. Зате, кажуть, йде 8 сяжнів углиб. Чистоводий і рвучкий, як гірський потік. Риба до сонця на плесо підпливає і плюскається, ніби здригається ріка.

Козаки й шведи, дожидаючи поромів, щоб переправитися на другий бік, висипалися на берег, глядять і налюбуватися не можуть. Вода одних і других притягає до себе. Очима купаються.

«Стерлядь, їй Богу, стерлядь!» — гукає якийсь козак з рибалок. «Що стерлядь! Тут і білюга з моря підплива, здорова, як довжелезний човен. Кажуть, недавно таку зловили, що два пуди самої ікри дала». Облизуються, слухаючи.

Берегами вози з трощею їдуть. Безконечно довга валка. Торішня, суха вилискується, як золото до сонця.

«Також не мають що возити та трощу».

«Не кажи. Троща корисна річ. Нею й хату пошиєш і в печі затопиш, і зробиш пліт. Де лісу нема, там троща — благодать».

Долі ріки сплави дерево гонять. Карпатські ялиці довгі й рівні, як свічки. То знову дуби, як дула велетенських гармат. «Заробить собі народ».

«Еге ж. Заробить, так, як скрізь. Пани ліс на око продають. Як хто заробить, то хіба чужий купець. А наш брат наметружиться, натерпиться і з сокирою за поясом та з пустою кишенею назад вертається. А бува, що й ноги йому поторощить. О, о, диви».

На скруті сплав на сплав увігнався. А на них ще й третій наїхав. Крик, зойк, вереск. Сміливіші з козаків, незважаючи на велику глибінь, роздягаються і скачуть рятувати. Інші приглядаються безрадно.

Зі сплавів серед ріки ніби башта поторощена торчить. Колоди, пні, ковбки, одні верх других, спираються, тручають, падуть. Деякі вирвалися і пливуть. «Тримайте біля закрута, тримайте». Дядько якийсь з люлькою в зубах проходить.

«Бідує народ. Правда?» — кидає, ніби від-не-схочу й дожидаючи відповіді далі

йде.

«Що бідує, то бідує», — кивають головами козаки. «Тут, може, ще гірше, як у нас». «Бо в чужому ярмі». «Усяке ярмо карк гне».

«Не кажи! Чуже дошкульніш».

«Ми всякому смак пізнали».

«І — не скинули», — жбурляє поміж них, як камінюку Мручко. Жбурнув і пішов.

Йому тепер знову багато діла. Старшини, як той пень розколений на троє: Войнаровський, Горленко, Орлик. Одні на других роботу скидають. Мручко за десятьох працює. Він тому рад. Вже досить з думками бився. Любить діло. За ділом молодшим себе почуває, а молодість — то життя.

«Ну, чого гави рахуєш! — гукає на своїх. — Розбіглися, як перепелиці в траві. Гадаєте, збиратиму, як надпливе пором? Еге! Вивалиш язик і плистимеш за нами, мов собака. Припізнися лише!»

Не